Розділ 9

А я ж попереджала! Всередині спалахнуло зловтішне задоволення, але так само швидко й розтануло. Нічого хорошого в тому, що я мала рацію. Нехай я краще помилюся, ніж мене зжеруть всю таку праву.

— Ти куди? — спробував мене зупинити Наум, але я вже мчала до каменя. Хоча мчала це голосно сказано, всього-то пролізла під чиїмось ліктем, відштовхнула неквапливу дівчину і залізла на майданчик. На цьому мій порив закінчився. Довелося перепочити і трохи посидіти. Втім я все одно ділом займалася: розглядала, що там трапилося між браслетом та каменем.

Ой як погано… Камені в браслеті не витримали навантаження, і керуюча структура виявилася розімкнена, але не звільнила контакти. Тобто так просто не підключиш інший браслет. А це вже намагався зробити димарх. Але у нього нічого не виходило.

Біля каменя вже повзав чоловік із тау-окулярами, поруч лежала розпотрошена велика сумка. Я помітила в ній інструменти механікоса.

— Нам би ще півгодини протриматися, — просив димарх, а механікос відмахувався і вже колупав розплавлений браслет Наталії. Я здригнулась — поки браслет зняли, вона, мабуть, отримала дуже неприємні опіки. Тому й кричала.

Хоча кричали скрізь, не тільки Наталія. Світло щита згасло настільки, що не завдавало горгоні шкоди, тому чудовисько впало на каміння вежі. Величезна витягнута голова з товстим липким язиком, крихітні очі по обидва боки від пащі, м'які відростки на шиї та голові замість шерсті... Все це колихалося і викликало нудоту. Ще й запах.

— Тікаємо! — кричали у мене над вухом. Знову Наум? Та тільки куди? У цій частині майданчика не було сходів униз, інакше всі б давно спустилися.

— Ти не бачиш, що нікуди? — відмахнулась я.

— Але ж хоча б шанс є! — Він тягнув мене вбік. Якщо пробігти швидко, то може горгона і не дістане. Тільки це «може» дуже невпевнене, бо навколо тварюки ще клубився якийсь неприємний туман. Якщо заражуся, то мені кінець. А поки що був шанс відремонтувати щит.

— Назад! — переді мною з'явився Геспер, відірвав від мене Наума і лагідно штовхнув назад до решти нещасних і беззахисних. Очі в нього були зовсім червоні й сльозилися, і я хотіла б сказати, що йому так само треба бути з усіма... І що горгона для нього така ж небезпечна...

Але тут мене ніби на мить засліпило. От тільки не через спалах світла, як тоді з іншими вартовими, а від частки ніби повної темряви.

На місці Геспера стояло чудовисько. Просто чудовисько. Він був і схожий на східних вартових і кардинально від них відрізнявся. За моєю спиною хтось завищав і здається втратив свідомість. А я стояла та дивилася. От воно як… От чому й наручі були інші.

Не сказала б, що Геспер був такий страшний. Тому що він був розумним, тому мене нічого не напрягло. Я бачила його людиною, тому боятися Геспера в цьому вигляді було якось нераціонально, безглуздо. Безлике обличчя з прорізом зубастого рота, я б назвала його навіть пащею, потужні нарости на лобі, схожі на ріжки, блискуча темно-червона шкіра, яка ніби обладунок покривала його тіло. Крила — о, Еос! — звичайно ж, у нього були крила. І очі — ті самі, які я успішно засліпила лампою минулої ночі.

— Що ж, — кивнула я, — це багато що пояснює.

— Гри-р, — ніби погодився зі мною Геспер, розвернувся на потужних лапах, змахнув крилами і кинувся на горгону.

— Чудовисько! А-а-а, ще одне чудовисько! — волав якийсь чоловік тонким голосом. Я ледве втрималася, щоб не запхати в його відкритий рот носову хустку.

І чого кричати? Ну, чудовисько? Але ж життя вам рятує! Еос, будь свідком, я обов'язково зроблю йому примочки на очі, коли все закінчиться. Незручно так, злякалася, не розібралася і покалічила людину. Але всьому виною моє незнання. Вибачусь і…

О, Сутінок, коли ж ці крики закінчаться?

— Допоможіть з каменем! — Ось цей крик мені подобався більше. Тут принаймні надія була.

Я на колінах кинулася по платформі до каменю, на ходу перевіряючи тау-окуляри. Ага, механікос намагався відокремити керуючі контури оплавленого браслета та переправити енергію у нове русло. Нашвидкуруч припаювалися додаткові конструкції, пахло каніфоллю і капав припій. Іноді прямо на штани механікосу, можливо, пропалюючи тканину. Але зараз було не до правил безпеки.

Я схопила і вчасно підставила щуп, не дала впасти пластині з дрібними алмазами — стабілізатору, зважаючи на схему циркуляції енергії.

— Ага, — кивнув механікос і підштовхнув до мене решту деталей. Мовляв, допомагай, попрацюй замість затискачів та щупів. Рукавичок теж не було, довелося обгорнути руки спідницею.

— Чому такі складнощі? Пустили б додатковим каналом другий керуючий контур і приєднали браслет димарха, — мій голос звучав невпевнено і тихо, але не запитати я не могла. Все ж таки не до гордості, життя на коні.

— Відмінне рішення! Але якби! — зітхнув механікос і з розлюченістю почав накручувати дріт на паличку з авантюрину. — На оце, для роз'єму контуру. Де вчилася?

— Вдома. У діда, — зізналася я, підхоплюючи роботу.

— Приходь до академії, там будуть раді талантам. А то… М-да, — хитнув головою механікос. — Справа в тому, що для церемонії димарх обриває на короткий час усі контакти з каменем, щоб у резонанс пари нічого не втручалося. Зазвичай це триває не більше години… — він відірвав нарешті прилиплий браслет і відкинув убік. — Халтура якась. Потрібно дізнатися, хто таким промишляє!