Розділ 11

— Значить, наречена? — димарх уважно подивився на Наума, потім на мене. — То що ти мені голову морочиш, якщо наречений є?

— Це не мій наречений! — я швидко замотала своєю головою.

— Як це не твій наречений? — вліз Наум. В принципі, було очікувано, що так і вийде, але я все одно скривилася і звела брови до перенісся, намагаючись передати йому свої думки. Мовляв, чого ти лізеш, божевільний, що ж ти твориш. Але братик не зрозумів натяку. — Та у нас повний будинок гостей, усі на весілля приїхали!

— На весілля, кажеш, — димарх тепер слухав Наума, а той і радий був.

— Звичайно! Все готове, мама моя вже із главою нашої синіки домовилася, коли церемонію провести. Комори повні іжі. Свято чимало очікується. А наречена моя…

— Та яка я тобі наречена! Прокинься! — не витримала я. — Та ти на це весілля прийшов із іншою дівчиною… Як ти це поясниш?

— От бачите, — Наум проігнорував мене, звертаючись до димарху, — ревнує. Неари їй поруч зі мною не подобаються, бачить те, чого немає. От і втекла перед весіллям. Мама каже, це передвесільне хвилювання.

— Та ви знущаєтесь? — мало не пошепки сказала я. Від нісенітниці, яку Наум лив у вуха димарху та оточуючим, у мене навіть голова запаморочилась. Через це я сильніше сперлася на камінь.

— Я ж за тобою і у вогонь, і у воду, ми ж клялися! Мила, — простяг до мене руки Наум, а очі такі захоплені, такі закохані. Я мало не плюнула в його зухвалу брехливу пику. От дарма мене бабуся так добре виховала, ввічливою та доброю дівчинкою, яка ніколи перша у бійку не лізе. А ось кусалася б і штовхалася як у дитинстві, зараз би вліпила б нареченому непроханому по щоці.

— Яка я тобі мила? — я прошипіла, відступаючи на крок.

— Неаро, не робіть із себе дурепу, а з мене дурня, — жорстким голосом промовив димарх. — У вас є наречений. І якщо ця вистава тільки заради того, щоб не псувати заплановану гарну церемонію, то…

— Так ні ж! Це все нісенітниця!

— Кліо, не дури! — прикрикнув на мене Наум. А я втиснула голову в плечі і сама притулилася до каменя Аполіса. Еос, допоможи! От чому я так не люблю на люди виходити, тому що це завжди закінчується проблемами… Де моя рідна кімната з широким вікном і вид на море, і тиша, і ніяких крикливих димархів?.. Але я знайшла в собі сили закусити губу і промовити у відповідь:

— Та в тебе все одно браслета немає, ідіот...

— Мені вистачить і п'ятнадцяти хвилин, щоб спуститися до міста і зайти в найближчу лаву, горгон і небезпеки більше немає, — хмикнув мій братик. — Чи навіть… Гей, неар механікос, у вас весільного браслета не завалялось?

— Може, й завалялося, але він вам не підійде, неар, — хитнув головою механікос.

Я нагородила його вдячним поглядом. Здається, я мала союзника, йому теж поява Наума не сподобалася. Може, через те, що він співчував мені, а може тому, що й сам хотів би перевірити, як працює той механізм, який якось запропонував мій дід. Не так багато можливостей взяти участь у такому експерименті!

— Та ти… — я хотіла кричати, але голос ставав тихішим і зривався. Світло, натовп людей, чоловіки, які нависли наді мною і кричали, щось вимагали — все це мене зовсім заплутало. Хотілося сісти на підлогу, стиснути коліна, сховати голову у них, заплющити очі та вуха. Я продовжувала ворушити губами, але звук не чула: — Я не згодна! Я не згодна!

— А хто тебе питатиме? — прошепотів мені на вухо Наум. Він підійшов так близько, що я відчувала його подих на своїй щоці. І втекти ніяк — долоня все ще була притиснута до каменю. Заберу руку і розімкну контакти браслета, тоді у мене будуть проблеми. Тому що такі весілля — це не жарти, двоє людей один на одного налаштовуються. Але не з Наумом мені сім'ю будувати! Не згодна я!

— Нічого в тебе не вийде.

— Сама подумай. Ти ж самітниця, божевільна одиначка. Так, з непоганою спадщиною. Але якби не моя мати, то ти б з голоду пухла… Розумієш?!

І тут зверху щось упало. І заревло. І світло зникло за величезною тінню.

Наум верескнув, спіткнувся і ляснувся з помосту на підлогу. Охнув димарх і спробував сховатись за сімейний камінь, та тільки там уже сидів механікос.

— Гра-а-р! — вагомо заявило чудовисько за моєю спиною. Геспер виставив уперед руку, точніше лапу, ніби відкидаючи інших. Мовляв, не підходьте. Це було так… так вчасно! Еос, дякую за вчасно надіслане чудовисько!

— Спасибі, — я обернулася на чудовисько і прошепотіла одними губами. Перед очима все двоїлося, здалося, що смерть вже дуже близька. Ну взагалі-то не смерть звісно, але заміжжя з Наумом… ну не набагато краще.

Геспер почув мою подяку і щось забурчав.

— Мій друг каже, що радий був допомогти, — пролунало звідкись зверху, а потім зовсім блиснуло — і з'явився блискучий крилатий вартовий. Було дивно чути голос, бо рота на обличчі вартового не було.

— Неар Менандр? — уточнила я.

— Істинно так, люба Кліоменіс, — вартовий з гідністю вклонився. — Геспер помітив, що у вас якісь труднощі…

Помітив? Він що, доглядав мене?

Я звернулася ще раз увагу на морду чудовиська. Той намагався відвернутися, хоч навіщо? У світлі дня він і зовсім не був страшним. Горгона вже точно здалася страшнішою. А те, що гарчить, так до тітоньки Димитри йому все одно далеко: вона вже вміє так волати, що оливки з гілок падають. А так, шкіра кумедна та крила… Цікаво, а чим замінюють вартові у польоті відсутність хвоста? Чим вони маневрують?