Розділ 3. Перше враження

Абель дуже швидко зрозумів, що я недаремно заїкалася. Тут уже не до світла в моїх грудях було. Він підскочив, розвернувся, негайно підхопив крісло — не як пушинку, але з мінімальними складнощами! — і попер на моторошне око з цією неповороткою, але, за ідеєю, важкою зброєю. Чотири дерев'яні ніжки — чотири тверді кілки — з будь-якою моторошною галюцинацією мали впоратися.

Я теж на одному місці не сиділа. Що саме відбувається, я і потім розберуся, а поки що треба готуватися до опору, ну чи просто бігти! Начхати навіть на вартість реквізиту, коли тут таке! Таке!

Але безглузда сукня на зло всім не рвалася. І в якому ідіотському романі я прочитала, що вкоротити сукню взагалі можна так? Хіба що по шву розірвати або скористатися ножем, але так просто натуральну тканину навіть зубами не розжувати!

А, до шраду скромність! Я буквально змією виповзла із частини шарів сукні, дивом не заплуталася, відкинула їх убік, підскочила на ліжку та завмерла.

Чокнулась. Остаточно з глузду з'їхала. Ну а про що ще думати, коли на моїх очах до Абеля повзуть щупальця і наливаються фіолетом, він сам таранить величезне око кріслом, і око від такого тремтить, вищить, але тільки витріщає зіницю сильніше. А потім, щоб мене остаточно добити, зі спини Абеля раптом пробиваються два яскраві відростки, які за лічені секунди виростають у щось величезне… з пір'ям…

«Та ну, до шраду все!» — остаточно вирішила я, підібрала залишки вбрання і побігла до найближчих дверей. Помилилася, звичайно, там була ванна кімната, але я не засмутилася, грюкнула одними дверима, відчинила сусідні і тут вже опинилася в коридорі. Добре, що підлога була дерев'яною, бо босоніж по каменях далеко б я не втекла.

Я вискочила із вузького коридору в широкий, повернула праворуч, промчала до упору і опинилася біля виходу на широченний балкон — золоті колони, хитромудрі перила, над головою дах, а за балконом — просто неймовірний вид. Ті самі скелі, які повисли між небом і землею і були всипані зеленими вкрапленнями лісу, а поруч з ними вився червоно-рожевий і білий дим. Сонце величезною тьмяно золотою плямою завмерло над цими скелями і між ними. Вид був настільки нереальним, що я не відразу помітила, що на цьому балконі відбувалося. Так дух перехопило від краси.

— Кро-о-о! — пролунало зовсім якось поруч — і я нарешті зосередилася не на горах, а на найближчому оточенні. І в ту ж мить покрилася мурашками з кулак розміром. Величезне око теж лякало, до того ж воно було з щупальцями, але все-таки воно було по той бік вікна, а ось це жахіття криво стрибало з усіх лап у мій бік.

Найбільше воно нагадувало голого трохи підкопченого птаха, якщо й існували птахи в загривку висотою мені до пояса, на його крилах залишалися чи то пір'я, чи якісь пластини, задні лапи були стандартними, покритими жовтою зморшкуватою шкірою, замість голови мішок із трубочкою та одним рухомим хоботком. Шрад, яке ж воно мерзенне! І я ще вважала метеликів страшними?

«Ноелін, якщо ти зараз не візьмеш ноги в руки, то тебе зжеруть! — голосом мами заволав мій інстинкт самозбереження. — Хто мені подарує онуків, якщо тебе зжеруть?!»

Дурне питання і справді допомогло, я здригнулася і незграбно поповзла в той прохід, звідки вийшла. Чомусь боліли м'язи ніг, ніби я вже давно хотіла зійти з місця і втекти, але не знала про це, а може щось мене не пускало і я тільки марно напружувалася. І якщо тверезо подумати, то моторошний голий птах був досить повільним, не міг він мене загіпнотизувати?

Шраде, про що я думаю? На мене скаче жах, а я досі не розумію: це моя маячня, мене напоїли чимось або я сильно вдарилася головою. На реальність схоже лише тим, що ноги ковзають по дереву.

Але ж казки — то просто казки! Люди їх вигадали, щоб пояснити різні природні явища! А з того часу наукове середовище та сама наука, особливо в моїй рідній Панії, цвіла та пахла. І метали різні виплавляють, і хімікати створюють, і все більше дізнаються вчені про людей та світ навколо. Ех, якби була можливість, то долучилася б до якогось дослідження. Але, на жаль, не мала я певних знань і до сих пір мені залишалося тільки слухати по радіо наукові передачі.

І от наче плювок в обличчя всім освіченим людям — на мене мчала гола курка зі шлунком замість голови. Це ж абсурд! Добре, що навперейми їй метнулася жінка з мечем у якомусь подобі шкіряного захисту. Руде, навіть іржаве волосся вилось хмарою навколо її голови. Його колір був майже такий самий, як і кров монстра, яка неприємними помаранчевими плямами розплескалася навколо туші — вже без голови та крил.

— Чого ти стоїш? — блиснула на мене очима жінка, розправила крила і рушила далі балконом — тепер до моторошного ока.

«І справді, чого я стою?»

Я послухалася поради і попрямувала тепер углиб будівлі, може там безпечніше буде. Колись у мене закінчаться галюцинації. Або знайдеться той, хто пояснить не просто виразно, але ще й з доказами, що саме відбувається.

Людей як на зло не траплялося, зате я знайшла затишну вітальню — стандартну для Атарії, і безглуздо сучасну на тлі того, що я встигла побачити, поки блукала цією будівлею. Ні, як туристичне це місце було вище всіх похвал. Але я не могла уявити, куди себе приткнути, коли стеля так високо, що вже ніякої різниці — в павутинні вона чи ні.

А тут мене зацікавили низькі м'які лежанки з пружними щільними подушками, щоб зручно було підкласти під лікоть, десятки милих порцелянових статуеток на полицях за склом, в'язані килимки на підлозі та мереживні серветки на всьому поспіль. Пахло, щоправда, солодко, з домішкою тютюну. Але це й не дивно: ще зовсім недавно ут хтось курив —  недопалок у мундштуку ще димився — і пив міцний ароматний чай. Але, мабуть, подія за дверима змусила господиню — чоловіка в такій вітальні було важко уявити — зібратися і вийти.