Розділ 5. Військо крилатих

Розмова зів'яла сам собою. Мені треба було подумати, а бабуся, мабуть, намагалася не злякати ці думки. Так що я присмокталася до кухля і навіть очей від нього не підводила. Голова була порожня, здавалося, постукай по лобі — і пролунає гул, зосередитися стало вкрай складно. Зрозуміло, переживання накопичилися і навіть полилися через край, треба було щось робити, але якби це було так просто! Я навіть загадала, що коли чай закінчиться, обов'язково візьму себе до рук. Але чи то кухоль був бездонним, чи то я спеціально робила крихітні ковточки… Загалом, досиділася до того часу, коли в кімнату вломилися з десяток, а то й більше людей.

Нові обличчя, так би мовити.

І якщо на Абелі був спеціальний костюм у пару до моєї багатошарової сукні, то ті, хто у будь-яких церемоніях не брав участі, виглядали інакше. Чоловіків було трохи більше, ніж жінок, але всі зі зброєю та в шкіряних нагрудниках, також були захищені руки та ноги. Лускаті шарфи на горлі, рукавички на руках, волосся пов'язане так, щоб нічого в очі не лізло. Одяг під обладунком цікавий — штани були, але поверх них ще виднілося щось подібне до широкої спідниці, мабуть, додатковий захист.

Я дивилася на натовп імовірно родичів, а вони витріщалися на мене — хто скоса з далекого кута, а хто впритул. Поки найсміливіший не промовив:

— Ласкаво просимо до родини! Шумновато сьогодні, зате весілля запам'ятається!

— Навряд чи таке на щастя, — досить різко сказала одна з жінок — старша. — Дуже швидко сьогодні події розвивались, атака була небезпечна і нами непомічена. Одружуватися треба в приємній обстановці, а не зі зброєю в руках.

— Чи є сенс у зброї для цих двох? — голосно прошепотів хтось за їхніми спинами. — Абель і так не дуже вміє... 

— Тихо! — сказала, як відрізала, бабуся, миттєво припиняючи шушукання. Насправді я навіть хотіла дослухати, видно, що в них тут свої історії та стосунки склалися, яких я поки що не розуміла. Якщо взагалі потрібне мені це — розуміння.

— А що я сказав зайвого чи неправдивого? — вигукнув молодий темноволосий хлопець із викликом дивлячись на бабусю. — Це й останньому ідіоту зрозуміло. Абель — слабак недолугий, йому тут не місце.

Цього разу бабусі навіть не довелося нічого говорити, на хлопця накинулися одразу троє, притиснули до стіни і здається прописали потиличників.

— Він — Іллунабара, тож рота затулив, — гаркнула бабуся так, що сіпнулися всі, а я ще й підстрибнула на лежанці. — І доки сам не станеш батьком, слова тобі на сімейній раді не давали.

— Я простежу, матінко Маель, — кивнув один із старших чоловіків. — Мій син більше не наважиться ганьбити свою родину.

Я подумки присвиснула: у них тут, судячи з побаченого, строга ієрархія чи якась подоба її. Тобто бабуся — це не просто жінка похилого віку, а серйозний такий керівник. Хоча тут всі вони явно не в дитячі забавки грають, а життями ризикують, це я на собі вже відчула. Затримайся я десь, задивись чи не захисти мене та жінка, то зараз би не сиділа тут та не пила чай.

— Туші екеків зібрали, кров зачистили, щити треба буде десь поновити, — тим часом нарада йшла своєю чергою, на мене миттю перестали звертати увагу. — Ісітоги підуть на добриво...

Я намагалася прислухатися до всього, не просто тому що бабуся попросила про щось, а з інтересу теж. Це ж виходило, що я не тільки переконалася у достовірності міфу про сонячне воїнство, а й, як то кажуть, сама деяким чином взяла участь у мифічному дійстві!

Ох, яка ж це маячня! Чи ні... Я подумки простогнала, тому що голова вже шла обертом від невідповідності. Дивно ж думати, що всі ці люди, які поруч зі мною, це міфологічні за своєю суттю персонажі! Особливо, коли хтось із них позіхав чи чай сьорбав, а хтось взагалі перебував десь у думках і з насолодою чухав носа.

Розмови повільно перейшли до якоїсь зачистки. Присутні, як я зрозуміла, були представниками різних поколінь і гілок, але всі з однієї — просто величезної — родина. Тут точно були племінники самої бабусі Маель, її дочка, якісь чотириюрідні онуки і… далі моєї фантазії не вистачило. Абель повернувся, коли майже всі питання було вирішено. Двоє разом із бабулею обговорювали збирання трав та якихось ще інгредієнтів. Решта ж розповзлася по кутах, і їхні погляди знову схрестилися на мені. Я відчувала це шкірою — ще хвилинка і почнуть ставити запитання. А цього ой як не хотілося. Так що Абеля я зустрічала, як справжнісінька молода дружина — з тугою в очах і жагою швидше усамітнитися.

 — Нарешті! — я буквально навісилася йому на лікоть. Все-таки майже рідна та знайома істота, не те що ці довкола.

— Все добре? — він швидко оглянув мене з голови до ніг, та й узагалі виглядав настороженим. Хм-м, боявся, що мені всякого розкажуть без його присутності?

— Абель, хлопчику мій, ось, візьміть ключі від Башти хвиль, поживете поки що там, — бабуся витягла зі скриньки два довгі штирі, перев'язані красивою червоною стрічкою. Я б і не подумала, що це ключі, і з цікавістю потяглася їх узяти, але Абель раптом замотав головою.

— Це ж… Ні!

— Візьми, — наполягла бабуся, явно втрачаючи терпіння. Щось не те було в цих ключах, бо дочка Маель, яка, зважаючи на все, була Абелю тіткою, охнула і притиснула долоню до губ, а очі в неї і ще в декого стали дуже здивовані.

Абель ще раз хитнув головою і вперто видвинув підборіддя, я помітила, як у бабусі з'явився такий самий впертий вираз обличчя — тут і найтупіший зрозумів би, що вони родичі. Я вже готувалася до вибуху, але тітка Абеля раптом вихопила ключі у бабусі і вклала мені в руки.