Глава 6. Зжерти незвану гостю

Абель опустив нас біля входу в будинок, повільно зсунув убік стулки дверей, швидкість у цій справі точно не була потрібна — дерево рипіло і важко піддавалося зусиллям. Усередині панувала напівтемрява, але й так було видно, що приміщення невелике, але досить затишне. У повітрі танцювали частинки пилу, і я розуміла, що прибирання не уникнути. Якщо я, звичайно, і справді зважилася залишитися тут хоча б ненадовго.

Це було несподівано для мене, божевільний день, зовсім вибуховий, але… чому б і не залишитися?

Причому залишитися не заради якихось стосунків, щодо яких ще нічого не зрозуміло, окрім того, що сталася помилка. А заради вражень! Заради гір і солодко-пряного повітря, від якого трохи паморочилося в голові, заради неможливо зеленого лісу та стародавніх споруд. Та й заради куражу. Хоч і страшні тут монстри, але не страшніше за хиткі камені під ногами при спуску і тієї миті, коли спорядження покрилося льодом на висоті.

І взагалі, на роботі на мене не чекали, звільнилася якраз перед цією поїздкою. Батьки знали, куди я вирушила. Часу повернення я не обговорювала і зворотний квиток поки не брала. Втратити таку пригоду? Нізащо!

Після прийнятого рішення я перестала сіпатися по дрібницях. Все, можна заякоритися та розбити табір, так би мовити.

Тож у будинок-вежу я входила з більш оптимістичним настроєм.

Навпроти вхідних дверей — з іншого боку кімнати — теж був дверний отвір. Абель насамперед попрямував у той бік, щоб відкрити ще там і все провітрити. А я продовжила оглядатися: широкі сходи вели на наступний поверх, під сходами розташувалася комора. Одна частина кімнати була піднята трохи вище основного рівня підлоги, а поверхня вистелена чимось м'яким. На старих голих циновках, звичайно, сидіти було б незручно, але якщо накинути зверху матраци і постелити ковдру, а потім додати до неї подушок, то цей кут перетворювався на затишну вітальню. Навпроти була кухня, тут, навпаки, до тієї частини, де стояла допотопна піч, доводилося спускатися короткими сходами.

Башта стояла покинутої років десять, не менше, павутиння на стелі було, дохлі мухи валялися, але сліди перебування людей залишилися досі. Не всі речі забрали із собою. Малюнок дитини, приклеєний на стіну, уламки чашки, залишені кухонні рушники та якийсь посуд, суха квітка під склом у рамці та багато іншого. Тут не прибирали, просто забрали найпотрібніше, а дрібниці залишили…

— Чому ти не хотів приходити сюди? — запитала я у Абеля.

Поки я заглядала в кути, він розвинув активну діяльність: відчинив усі вікна на першому поверсі, вийшов за задній двір і вже за кілька хвилин повернувся з дерев'яними брусками — нерівними, з тріщинами від часу. Бруски він залишив поряд із піччю, пірнув за фіранку поряд із кухнею, на яку я не звернула уваги. І вже звідти я почула його відповідь:

— Башта хвиль спорожніла, коли мій дід помер. Бабуся не змогла залишатися тут. І справа не в господарстві і не в прибиранні. Ти ж розумієш?

Я повільно кивнула і вже іншими очима подивилась на кімнату. Може, цей малюнок подарував своїй бабусі сам Абель, а засушена квітка — не якась рідкісна рослина з гербарія, а пам'ять про щось особливе, романтичне. Моя мама так колекціонувала листівки з усіх місць, де вони з батьком побували.

— Питання в іншому, — Абель виглянув з-за фіранки і дуже пильно на мене подивився: — Чому ти захотіла сюди прийти? Що б не наговорила тобі бабуся, ти нічого не винна ні мені, ні нашій родині. Це непорозуміння…

— І зовсім не через тебе я залишаюся! — я хмикнула і вневнено усміхнулася.

Так, його бабуся мене попросила придивитися. Я не проти, але почуття це не так просто. І суцільна морока, якщо намагатись насильно їх викликати. Тож треба було сказати відразу, що і до чого. Бо Абель ще надумає собі всякого, мовляв, через жалість тут сиджу, хлопці на таке дуже здатні, не переконати потім! А я, природно, буд напружуватись і смикатися з приводу і без.

Давити із себе симпатію — це банально безглуздо, або вона буде, або ні. Так що я ще раз зважила і заявила:

— Це взагалі компенсація. У мене ще майже тиждень екскурсій мав бути. І якщо я тут, а твоя бабуся запропонувала мені проживання, то чому не скористатися шансом? Тож я залишаюся, бо мені цікаво! І гори, тут просто неймовірні гори! Ти тільки подивися…

І він подивився, не на гори, звичайно, а на мене — дуже уважно подивився, ніби здогадався майже одразу, що я не казала всієї правди. Але іноді не обов'язково все говорити вголос. Так між нами навряд чи симпатія — я тільки могла визнати Абеля приємним зовні, і на цьому поки що було все. Але познайомитися з ним ближче... чому б і ні?

Чи то я надумала собі, чи то й справді не одна я правильно зрозуміла ситуацію, але Абель став виглядати менш напруженим.

— Мені більше море подобається, але гори теж гарні, — поділився він зі мною своїм особистим.

Я навіть тихесенько зітхнула від полегшення: добре, коли двоє йдуть один одному назустріч, а не провокують конфлікт.

— Я цього року вперше стільки води побачила, досі лише з річками мала справу. Навіть сплавлялася по гірській річці кілька разів.

— Я тобі потім покажу, які бувають озера в цих горах, якщо хочеш, — запропонував мені Абель, а я погодилася, бо від таких вражень не відмовляються, і знову посміхнулася. А плямка світла в моїх грудях тим часом відчутно потепліла, це було приємно, але й здорово бентежило, дивна ж штука і незрозуміла, тому я вирішила втекти: