Розділ 9. Поганий знак

Бабусю я не знайшла, вона сама на мене наскочила, швидше за все побачила, як я стирчала, нависнувши над перилами, і дивилася на тренування. Принаймні, це було схоже на тренування, а не на огляд військ. Як тільки перше враження трохи стихло, я почала розрізняти різне: як падали підлітки, невдало зачепившись один за одного, як дорослі часом зупинялися і просто балакали, а діти завмирали на місці, зацікавлені якоюсь дрібницею — чи то казкою, яку розповідав тренер, чи красивим листом з дерева. Звичайне таке життя і, зважаючи на все, звичайна така ранкова розминка. Хтось дужче старався, хтось розім'явся і пішов у справах.

Бабуся згадувала, що в замку — у Світлому домі — постійно залишався тільки гарнізон, тобто всі ті люди, на яких я дивилася, приїхали нещодавно. А тут були цілі сім'ї! Тож після тренування діти бігли у бік батьків, хоча підлітки здебільшого вже стояли окремо. Дивно все… Хоча якщо прибрати крила та інші міфічні штучки, не найгірше сімейне хобі  — займатися якимось спортом всією родиною.

— Як тобі Башта хвиль? — Бабуся — ну чисто кучерява кульбаба — зустріла мене посмішкою.

— Сусіди трохи лякають, — зізналася я, хоча насправді досить швидко звикла до прислужників — варто було на них тільки глянути, як вони намагалися злитися зі стіною. Не те що хвостаті хом'яки, ці поводилися впевненіше, особливо, якщо їх було з десяток особин. Он з якими важливими мордочками пройшли повз нас.

— Нгуру — «капосник» — з'являвся? — поцікавилася бабуся і, коли я кивнула, засміялася: — Можеш сміливо йому по морді дати, якщо лізтиме не у свою справу. Він ще молодий, цікавий, спокою і мені не давав, коли ми з чоловіком тільки в'їхали в вежу.

— Молодий? — я швидко прикинула, скільки років могло бути тому чудовиську — виходило, що чимало. І досі молодий?

— Так вони метрів на тридцять виростають і тоді не піднімаються так високо в гори, — було пояснення. — Це водні істоти і зовсім не невинні, харчуються всім, що знайдуть, можуть поцупити й людину. Але то дорослі особини, ті не дуже балакучі, навіть навпаки — просто звірі. Можливо, вода так на них діє. Тому що молоді здатні і думати, і звикати до нових обставин, ще й оселитися на одному місці. Іноді допомагають, якщо сподобаєшся їм.

— Звідки ви це знаєте? — вирвалося здивоване, але я майже відразу здогадалася звідки. Очевидно ж! Якщо люди тут знаходилися не одне покоління, так зрозуміло, що були якісь записи. І бабуся сказала те, що я вже чекала:

— У Світлому домі є архів. А ще музей-склад та зброярня. Якщо хочеш, перекусимо і я проведу тобі екскурсію.

Від такої пропозиції я не відмовилася. Їсти не особливо хотілося, все ж сніданок був щільним, але, чесно кажучи, чай у бабусі був вище за всілякі похвали. І якщо я вже вирішила залишитися ненадовго в цих краях, чому б не випросити трохи того квіткового збору в своє користування. Та й рідним привезти у подарунок.

— Звичайно, можна цей чай із собою взяти, інші подарунки також обов'язково батькам привезеш, — одразу ж погодилася вона, тактовно не згадавши, чи сама я до свого рідного міста повернуся чи з чоловіком. — А як тільки пройде рівнодення, ми обов'язково відсвяткуємо. І феєрверки будуть, і пісні, і танці… Тобі сподобається! Зараз просто час такий, але...

— Ви тут через рівнодення всі, так?

— Так, у ці дні ми збираємося всією сім'єю, всіма гілками Іллунабара в цьому домі, щоб захистити його та прохід у наш світ... Час такий, неприємний. Звучить, звичайно, не особливо весело і якось зайве пафосно навіть, але не хвилюйся, — поспішила заспокоїти бабуся, відмахуючись, мовляв, ну що за нісенітниця, — це лише данина традиціям, якщо й буває щось незвичайне, то ми не залишимося поодинці проти біди. До того ж сутінковий світ любить обурюватися за графіком, тож усе дуже просто.

От тільки її слова не надто в'язалися з тренуваннями, які я бачила. Хоча, може, місцеві просто звикли, що кілька десятків жахливих істот — це так, дрібниці, хвилюватись не треба. Тож я просто кивнула.

— А ось свято після, так… — вона лагідно посміхнулася. — Сім'я збирається вся-вся раз на рік. Порадіємо закінченню смутного періоду. Відзначимо весілля та народження дітей, згадаємо тих, хто пішов… Але чого я розповідаю, ти все побачиш. Ну що, ходімо на екскурсію?

Я знову кивнула, підскакуючи з лежанки. Ми пили чай у вже знайомому мені приміщенні, з кутів на мене витріщалися і надували щоки хом'яки, але близько не підходили і гидоти не говорили, навіть коли господиня вітальні вийшла в сусідню кімнату — мабуть, спальню — за мундштуком.

Нутрощі замку приголомшували: пара поверхів були відведені під проживання — один для гарнізону, другий для тих, хто приїжджав раз на рік, були господарські приміщення — кухня, пральня, склад із продуктами та різними дрібницями, були навіть майстерні — кузня, теслярська та обробна. Виявилося, що деякі частини монстрів місцеві використовували для відлякування чи ослаблення інших монстрів, що в принципі було практично, але все одно трохи моторошно. А ще я думала, що архіви теж мали бути на поверхах вище, але ні, вони тулилися мало не в підвалі, хоч і в окремому від господарського блоку крилі.

— Тут найбезпечніше. Адже книжки тендітні. Люди можуть полетіти, зброю легко виготовити знову, якщо ж таки щось станеться, та й відбудувати все можливо. Але книжки… Ми перенесли архів сюди. І якщо трапиться біда зі Світлим домом, то знання не пропадуть, — пояснила бабуся. А мені вистачило уяви зрозуміти, що саме мало б статися з такою будівлею — наприклад, її знесло під корінь чиєюсь величезною тушею. Який жах!