Розділ 10. Нічний шлях

Хвилюйся, не хвилюйся, а навколо все почало рухатися. Коридорами вели дітей, чулося дитяче незадоволене «але я хотів ще пограти» і швидкі кроки. Зустрічалися і дорослі, хто проносився коридором на крилах, ледве вписуючись у повороти, хто біг чи просто швидко йшов, часто вони жестикулювали і про щось сперечалися. Але все ж таки більшість розмов зводилася до сигналу. Жаль тільки, зупинити когось і насісти на нього з питаннями не можна, точніше, можна, але це виглядало б як мінімум недоречно. Коли аврал, немає нічого гіршого за чиюсь пусту цікавість. До того ж у мене завжди був Абель, якому нікуди від розпитувань не подітися, хіба що в небо злетіти.

До Башти хвиль я повернулася досить швидко, хоч і зупинялася кілька разів, дивилася в бік сонця та дивної темної смуги. Втім, не одна я була така. Деякі навіть висіли на висоті, розправивши крила.

Коли я переходила прірву мостом, то побачила, як у бік найближчих гірських пальців, звідки вилетіли феєрверки, попрямувала група крилатих.

Абель зустрів мене на подвір'ї, він зосереджено смикав бур'ян, дуже методично, як механізм, і навіть не відразу почув мої кроки. І тільки коли я була зовсім поруч, здригнувся і різко випростався.

— Вибач, я замислився, — скривився він і заходився обтрушувати руки об штани. Я сховала посмішку, все ж подібність Терези та Абеля — не зовнішня звісно — була. Вона так само, коли замислювалася або турбувалася, заходилася посуд мити-перетирати або прибирати і так чисту кімнату.

— Там, здається, все не дуже гладко, — я кивнула у бік сонця, яке стирчало над деревами. — Твоя бабуся передала, що за годину ви маєте якийсь загальний збір.

— Так, того варто було чекати… Хочеш зі мною чи залишишся тут?

— А мені можна? З тобою? — поцікавилася я, бо прийти разом із Абелем його бабуся не пропонувала.

— Звичайно, хоч я і не думаю, що мене там затримають надовго, або що буде щось несподіване, — знизав він плечима. — На такі випадки є правила.

— То що за нагода?.. Просто смуга, може, то спалах на сонці? — я відійшла трохи убік, але з цієї точки дефекту на сонці не було видно.

— Ходімо до башти, там буде зручніше розмовляти.

За той час, поки мене не було, майже нічого не змінилося всередині... чи ні? Я придивилась і зрозуміла, що стало чистіше, а ще сходи на третій поверх відчинили.

— Візьмеш? — Абель кивнув на товсті подушки, на яких можна було б влаштуватися, а сам узявся за піднос на дерев'яних ніжках — такий собі мініатюрний столик, на якому вже стояли чашки з чаєм, накриті кришечками, та тарілка з якимись ласощами та печивом. Смачними, до речі, я одну штучку майже відразу схопила. І другу теж. А коли взяла третє, то зрозуміла, що зарядка з ранку це обов'язковий ритуал і для мене тепер теж, інакше зайву вагу я наїм швидко.

— Хіба ж так можна?! Ти занадто смачно готуєш, — пробурчала я, пробираючись з обережністю нагору.

— Ти перша, хто на це скаржиться, — засміявся Абель, ступаючи за мною. — Пообіцяти, що я більше так не робитиму?

— Ні, я не з тих, кого бентежить, що хлопець готує краще за них.

Коротко перекидаючись незначними фразами, ми вийшли на верхній поверх, швидше навіть на дах. І навіть добре, що Абель не мовчав, хоча мені зараз і мугикання під ніс підійшло б, аби не мовчання. Адже беревеніти я могла за двох, особливо коли хвилювалася. А хвилюватись було через що, якось не надто мені сподобалося, що місце мого вимушеного відпочинку стало якось надто небезпечним.

Але варто нам було опинитися на даху, як усі думки вилетіли з голови. Чарівний вид навколо — гори, вкриті лісами, сонце, небо і Світлий дім. Тут колись був навіс від сонця та полиці для сушіння, а головне місце для відпочинку — все ще міцний стіл та низькі лави. Саме на них я кинула подушки.

Абель поставив свою ношу, перемістив подушку, яка за ідеєю була для нього, з лави навпроти тієї, куди я вже сіла, і сів поруч. Може, був у цьому якийсь умисел, або він просто, як і я, хотів милуватися видом на замок. Отак сидячи, можна було сьорбати чай, дивитися в далечінь і насолоджуватися на жаль не довготривалим спокоєм. Чуло моє серце, нічого хорошого нас не чекало.

— Це Нічний шлях, він йтиме від найдальшого краю, який ми могли б побачити, і до виходу із сутінкового, — нарешті почав говорити Абель. І навіть рукою вказав, як розростатиметься чорна стрічка.

— Він, здається, висить у небі, — вказала я на невідповідність. Втім, що я знала про тутешні дива? Може, тут і дорога була в небі.

— Насправді, це ніякий не шлях, це скупчення неприємних місцевих звірів — побава. Вони летючі, розміром із середню собаку, мають величезні вуха, зуби не менш величезні, і ці звіри, на жаль, недурні, — Абель розповів як за підручником. — Але навіть будь вони тупими, як древко, їх багато. Вони шукають крові та плоті, жеруть все теплокровне, що знайдуть. Якщо, звичайно, воно не дає їм відсічі відразу ж. А ще вони часто тягнуть за собою інших не менш неприємних та небезпечних істот.

— А як вони прорвуться, то?..

— Нічого хорошого, буде багато повідомлень про раптові смерті і божевілля. Істоти, які проникли в сонячний світ, не виглядають такими як тут — у сутінковому. Іноді це моторошні тіні на стіні, іноді жах наяву… Тож найчастіше зіткнення з людиною нічим хорошим для людини не закінчується. Але ти не хвилюйся, це не перший Нічний шлях.