Бути королевою просто

III

  Не розумiю, як це сталося, але одного серпневого ранку я прокинулася в однокiмнатнiй захаращенiй квартирi Лаврика. Отут то я зрозумiла, що помилялася в своїх судженнях. Геть шкiдливi звички! Вiдсьогоднi жодної сигаретки i нiякого шампанського! Оце вляпалась! Та за мить мої думки змiнилися. Я насолоджувалася милою картиною: Лаврик тихенько сопiв увi снi. Вiн був схожим на маленького хлопчика. В цю мить я уявила своїх майбутнiх малюкiв, i впiймала себе на думцi, що було б непогано, якби мої дiти були б схожими на цього сонька.

— Доброго ранку, мила! Каву в постiль? — Лаврик солодко потягнувся i пошаркотiв на кухню.
— Ой, як же в тебе все занедбано, — ледь не сказала вголос, але 
втрималася, бо не хотiла псувати настрiй другу, душа якого була невизначеного вiку. То вiн здавався менi старим дiдуганом, то шестирiчною дитиною. Навiть не сподiвалася побачити в ньому чоловiка в розквiтi сил. Виходить, що даремно... Затягнув таки в лiжко.

 Посмакувавши кавою, поквапилася додому, де на мене чекали Йорiк i Гертруда.
 На порозi зустрiлася з мамою.
— О! Доброго ранку! Чому не зателефонувала? Могли б розминутися.
— Доброго! Не смiшно. Де б ти була? Кому ти потрiбна окрiм цуцикiв?
 Я не ображалася. Розумiла: мама таким чином проявляє свою материнську любов. 
— Така дивина сталася. Приснився дiдусь по маминiй лiнiї. Сварив мене через те, що його доньку — твою бабусю, не послухала. Ще й сон такий нав'язливий! У мене роботи купа; та куди не пiду, чим не займуся, а менi дiд зi сну: "Чому Леонору не послухала?"
— Яку Леонору? Бабусю? Так її ж Оленкою звали...

 — Час такий був. На нашiй вулицi кiлька Ганн жило, але їх всi називали Галинами. Iм'я Ганна вважалося занадто грубим. Леонора —  iноземного походження. Очевидно, з цiєї причини на селi не прижилося.
— Мамо, ти, напевне, втомилася. Вiд перевтоми замiсть сну вночi приходять кошмари.
— Людмило! Щоб бути квалiфiкованим психологом, необхiдно отримати диплом! Якi кошмари? Дiдусь справдi хоче щось менi сказати, але... не має права. Там, — мама вказала на небо, — не все так просто. Не все дозволено...
— Мамо! Я швиденько прогуляюся з песиками, а ти приготуй до кави щось смачненьке. Цiкава тема. Поспiлкуємося.
— З задоволенням!

— Я намалюю табличку. Для цього менi потрiбний аркуш паперу i рiзнокольоровi фломастери. Якого кольору сукню чи блузку ти хотiла б собi придбати?
— Хочу зелене або синє з легкої тканини.
— Добре. Темно-зеленим фломастером креслю табличку пiд назвою Спогади. Перший стовпчик — роки. З якого вiку ти себе пам'ятаєш?
— З двох рокiв. Я гралася з кiшкою, а вона мене вкусила. Було боляче.
— Згадай наступний яскравий епiзод.
— На день народження, коли менi виповнилося три рочки, я отримала вiд бабусi подарунки — металевий вiзочок i ляльку. Пам'ятаю почуття гордостi. Вважала себе мамою, яка везе дитинку в вiзочку на прогулянку.
— Наступне має бути сумним.
— Коли виповнилося п'ять рокiв, я вже почувалася дорослою. Пригадую першу образу. В день мого народження сусiд Миколка сказав, що йому вже як мiсяць п'ять рокiв. Уявляєш? Пам'ятаю святкову бiло-зелену сукню в кубики. Шкода, що зараз таких немає в продажу.
— Пригадай щось гарне. 
— Потiм пiшло якесь одноманiття... Згадала. В 12 рокiв закохалася у хлопчика. Менi подобалося, коли вiн соромився. Я навмисне створювала такi ситуацiї, щоб вiн почувався незручно. Але Сашка вiдбила сусiдка по партi. Ображалася я недовго.
— Мамо, згадай щось яскраве.
— Випускний. Перше кохання i розчарування. Довгi роки образи на чоловiкiв...
— Та ну їх, тих чоловiкiв! Що ще тримає пам'ять i не може вiдпустити? Згадуй те, що торкається родини.
— Так-так. Було. В дев'ятнадцять рокiв. Зникла бабусина скринька — пам'ять про її батька. Мiж iншим, твiй прапрадiд загинув чи пропав безвісти. Він ніколи не бачив Леонори. Так от, бабуся звинуватила мене в тому, чого я не робила. Це сусiдським хлопцям подобалося гратися зi старовинними орденами та медалями. Вони, напевне, i поцупили той мотлох. Там ще й сережки були. Але менi вони не подобалися. Дуже великi. Звiдки пiшли тi вигадки про родовi прикраси, що передаються iз поколiння в поколiння? На прикраси мода так само змiнюється, як i на все iнше. Камiнцi гарнi — сапфiри, здається. Перстень зi мною завжди. Це мiй талiсман, — мама дiстала з гаманця старовинну прикрасу. Я бачила його неодноразово, тож i цього ранку перстень не справив на мене враження.

 Проаналiзувавши маминi спогади, ми вирiшили, що приводом для занепоєння є скринька. Було соромно, що не вберегли. Лаврик зi значкiв радянської епохи пилинки здуває, а ми байдуже ставилися до нагород минулого, а можливо, й позаминулого столiття. Та ще й наших! Нашого роду. Не даремно бабуся маму сварила. В дев'ятнадцять рокiв з сусiдськими хлопцями бешкетувала! Ох i мама!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше