Бузина

IV

Ці думки зжирали мене з середини, аж я почув Меланчин слабкий голос.

— Дивись, хатинка.

Спочатку я подумав, що у дівчини почались галюцинації, але вгледівшись у далечінь помітив, як бовваніє стара стріха. Наблизившись ми розгледіти стару обшарпану хатину з ветхим парканом. Щоб було швидше, я хутко узяв Меланку на руки та заспішив до двору.

У прочиненій хвіртці на мить зупинився, оцінюючи ситуацію: господарів не видно, але хтось тут таки мешкає, або ж мешкав нещодавно. Про це свідчили тут і там розкидані по двору господарські речі. У дворі було по-жіночому чисто, але чоловіча робота нечіпана. Місцями кропива понад парканом сягала людського зросту і давно просилася під косу.

Та найголовніше, що було у дворі, — це колодязь. Все інше вже не мало значення.

Я обережно присадив Меланку на колоди, які лежали поряд, і зазирнув у криницю. Відро була на своєму місці, а це означало, що вода у нас буде.

Меланія пила прямо з відра, вода бігла по підборіддю, стікаючи під футболку, та вона на те не зважала і все намагалась втамувати спрагу.

— Меланко, досить, потім ще поп’єш. Посидь тут, я піду пошукаю місце для відпочинку. Тобі він нині конче необхідний.

Ми обоє повернулися у бік хатини і від несподіванки отетеріли. З-за хати вийшла молода дівчина. Довга розтріпана коса сягала попереку, вдягнута у довгу пістряву сукенку, вона скидалася на лісову мавку. У пелені незнайомка несла цвіт бузини.

— Доброго дня, — почав я мову першим. — У нас тут халепа сталася, ми заблукали. Можливо, ви б нам допомогли?

Незнайомка підійшла до ганку і висипала бузиновий цвіт на ряднину, тоді підійшла до нас і стала показувати руками, що нічого не чує і не розмовляє.

«От дідько», — вилаявся я. Вже зібрався «на мигах» пояснити, що нам потрібно, як господиня дала знак мені замовкнути, тоді підійшла до Меланки та пильно подивилась їй у вічі. Приклала до її чола руку, а тоді взяла за руку та повела у хатину.

Це була звичайна бідова сільська хатина. Усе начиння старе й пошарпане. Але обійстя було чистим та охайним. Дівчина з бузиною показала Меланці на тапчан і поглядом звеліла лягти. Мені кивнула на пусте відро, і я мовчки пішов до криниці. Поки господиня поралась у сінях біля грубки, я усіляко підтримував Меланку. Між собою ми вже встигли наректи дівчину з лісу Бузиною. Моя супутниця силувалась посміхатися, але їй то і діло ставало гірше: тіло підкидала лихоманка, а зневоднені вуста покрилися глибокими тріщинками.

Бузина увійшла до кімнати з глечиком молока та буханцем домашнього хліба. Смачнішого я не куштував… але Меланці його не перепало, господиня поставила біля неї горнятко невідомого пійла, давши цим зрозуміти, що тим її обід і обмежиться. З виразу обличчя моє колежанки я одразу зрозумів: на смак то найгірше, що їй доводилось куштувати. Та, за наполяганням Бузини, Меланка висьорбала все до останньої краплини. Вже за півгодини моя супутниця заснула міцним, глибоким сном.

Попри втому, спати мені зовсім не хотілося. З допомогою жестів я запропонував господині свою поміч. Вона кивнула у бік хмизу, і я взявся за сокиру. Сама ж узяла до рук рядно і пішла у ліс.

На дворі вже вечоріло, а господиня все не поверталася. Я увійшов до хатини, доїв окрайок хліба і допив молоко. Меланка спала. Її тіло ще пашіло від високої температури, але принаймні не трясло від лихоманки. Обережно примостившись з краю тапчана, я провалився у тривожний сон.

Мені саме почали снитися трійко старателів, не без старання яких ми тут опинилися. У сні вони чомусь гарцювали у цьому ж самому дворі і дико реготіли, цибатий саме розповідав хтивий анекдот, як я відчув, як хтось трясе мене щосили тормошить за руку. Від несподіванки я підскочив і мало не телепнувся додолу. Бузина вирячила на мене свої зеленкуваті очі і показала рукою на двері. Меланка не спала і вочевидь також чекала коля я піду.

— Як ти? — запитав я, але Бузина нетерпляче потягла мене до дверей, не даючи нам і словом перекинутись.

Покидаючи обійстя, краєм ока запримітив пучки сушеної трави, глечики, віск…

Я не надто довіряв нетрадиційним методам медицини, але вибір у нас був невеликий.

Ніч була глупою — хоч око виколюй. Трохи призвичаївшись до темряви, я надибав у дворі колоди і навпомацки всадив свій зад на одну із них.

Прямісінько переді мною у віконці будинку замиготіли образи Меланки та Бузини. Господиня все кружляла біля дівчини: то давала чогось надпити, то шепотіла щось над головою… Я вже став куняти, як перед очима спалахнув вогонь.

«Долікувалися, блін. Пожежа», — подумав я і кинувся до вікна, ба ні, дівчата сиділи одна навпроти одної і тримали палаючий жмут сушеної трави. Мені навіть здалося, що він чимось нагадував людську фігурку, та розгледіти не встиг, бо жмут посипався попелом додолу. Коли у руках нічого не лишилося, дівчата одночасно повернулися у мою сторону. Вдруге за цей день я підскочив від несподіванки і відчув себе повним бовдуром.

— Віталію, йди до хати. — позвала мене Меланка.

Усередині стояв задушливий запах зітлілих трав і ще чогось. Я так і не зрозумів, що то було. Моя спроба відкрити вікно, під гнівливі погляди, зазнала поразки. Бузина метушилася прибираючи у кімнаті: згрібала попіл, складала свої «медичні» атрибути. Поміж інших я помітив сплутані нитки, огарки свічок та навіть жмуття волосся.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше