ЦІЄЇ МитІ

20

-,, Скажи чому зустрілися так пізно?" Вже не вернути нам стежин які пройшли. У зимку не обігрітись невинним солодким поцілунком, у літку не сховатись від краплинок прохолодної роси... Ось так, не судилось... 
На столі залишена терпка холодна кава, розгорнута книга, здається якась фантастика про хепіенд, і увімкнений телевізор до якого давно байдуже. За вікном за довгий час світить сонечко, метушаться не знайомі люди, кленове листя витанцьовує задану мелодію вітру. Так тихо, так шумно, так самотньо. Байдуже на швидкість стрілки годинника. Нам є куди поспішати?Найбільший марафон ми й так програли у парі з долею. Залишили щастя іншим, собі зостались крихти... Та й ті краще присипати сніговими заметами. У навушниках давно не чути улюблених композицій, очі говорять, про те, про що мовчать вуста.
Людина найзагадковіша істота у цілому всесвіті, вона настільки не передбачувана, що сама себе не розуміє у тих чи інших колах часу. Не рідкістю є і те що світлофор життя так швидко перемикає червоне на зелене, що ми губимось у просторі. Зависаємо у своїх думках і не бачимо того, що лежить перед нами на поверхні. Проходимо по своєму шляху як роботи, сховавши у скриньку свої бажання, почуття, емоції болю і щастя. Дехто робить це механічно. А інші самі кують себе в кайданки, щоб потім не було боляче... Бо обераючи між своїм і його, ти завжди кохаючи віддаєш найкраще. А сама? Хто помічає твою тугу? Хто змалює тебе справжню? Хто прочитає думки і обійме, захистивши від пекучих сліз? Хто віддасть тепло?...

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше