Розділ VIII

Мотря прокинулась від того, що зупинився автомобіль. Це був навіть не сон, а болісні спогади. Краще б вона тримала себе в руках і дорогою не дрімала.

Водій повернувся до неї з малим і промовив:

- Приїхали, далі вже якось самі, а мені ще треба встигнути повернутись.

Вони з сином вийшли з машини і попрямували, через город до дому батьків. Коли вона легенько постукала у вікно, серце на мить завмерло. Микита, сонний і нервовий, весь час хотів говорити. Він задавав безліч питань, а вона на нього шикала і просила до хати помовчати. Двері відчинив батько, він не одразу впізнав доньку, та коли зрозумів хто перед ним, мовчки відійшов у бік, даючи змогу їй зайти до хати. Вже в хаті, коли Мотря знімала верхній одяг, а її мати зі сльозами на очах, обнімала хлопчика, що пручався, вона промовила:

- Ми до вас, поживемо, доки все не уляжеться.

Сивий батько дивився на внука, в нього теж на очах заблищала сльоза, яку він змахнув:

- Ну давай привітаємось, як справжні чоловіки.

І простягнув йому руку.

Микита щосили вдарив долонею по долоні діда і міцно її стис, старий посміхнувся:

- Одразу видно, чоловік в дім прийшов.

Мати Мотрі застилала постіль:

- Що, доню, надовго ви до нас?

- Не знаю, мамо, німці підступають. Остап сказав, можливо… Можливо на селі буде тихо.

- Якби ти знала, як я молилась, щоб ти хоч на тиждень отак приїхала до нас пожили. Та у Господа дивне почуття гумору.

- Я вже давно не молюся. Не має Бога, бо якби він таке допустив. І ти не молись, люди почують, що говоритимуть?

- Лягайте з Микитою у нашу з батьком постіль, вона біля печі, вам восени та взимку буде тепліше. А ми з батьком на лаві, якось воно буде. Чи може? Хлопець вже дорослий..?

- Та ні ми разом ляжемо, ти не хвилюйся.

Мотря заспокоювала матір, хоч сама вона теж боялась. Якщо хто в селі скаже, ким її чоловік працює, їй першій від німців буде не переливки.

 Та всі мовчали, Мотря майже не показувалась на вулицю, а через тиждень мати прийшла з такими новинами, що й на голову не налазило.

- Доню, німці в сусіднє село зайшли, вони там і зупинились. – Мати важко дихала. Видно після тих новин, що почула біля колодязя, бігла з відром до самого дому. -  Щоб ти розуміла, люди як почули, що німці йдуть - старосту переобрали, а новий з делегацією вийшов загарбників зустрічати. Хліб і сіль на рушнику винесли. 

- А щоб тобі. – Вилаялась дівчина -   Місто взяли?

- Люди говорять, що так. Наші з твоїм Остапом відступили. В місті комендатура, євреїв збирали, говорять на роботу до Німеччини відправляють.

- На роботу? – здивувалась Мотря.

- Так. Говорять частину в потяги повантажили, як худобу, а частина по селах повтікала. Їх тепер розшукують. Оголосили за кожного єврея винагороду. Якщо побачиш, як хто де ховається, щоб батьку відразу сказала, бо ще й нашого двору біда не мене.

- Добре, та хіба в нас є де сховатись?

- Вони можуть по хатам, що порожніми після голодо… після тієї зими лишились…

- А в тій хаті, де Параска жила, що з нею? – спитала Мотря – Я бачила там наче хтось є.

- Там бібліотеку зробили. Ми тепер культурні, ходимо читати.

- Що справді ходите? – здивувалась Мотря.

- Та ні звісно. Так стоїть, книжки пил збирають. Там навіть бібліотекарка рідко буває. Ти ж знаєш, за роботою вгору ніколи глянути: свій город обробити, колгоспний, худобу попорати свою, колгоспну, коли читати? Прийшла впала, інколи так втомлюєшся, що й ноги забуваєш помити. Дітям вчителька домашню роботу задає, та хто її там робить, що в школі встигли, те й їх, а вдома роботи хатньої повно. Та й зараз навчаються не так, як коли ти була - до сьомого класу. Рахувати та читати навчили і досить.

- Мені здається, я бачила якісь вогники в тій хаті – наполягала Мотря.

- Не підходь, бо можливо там євреї ховаються від німців, навіщо воно нам, давай не лізти, і Микиті скажи хай ту хату стороною минає.

- А ти на бачила де він?

- Ні я думала він тут з тобою. – мати Мотрі дивилась переляканими очима на дочку.

- Батько де? – майже на крик перейшла Мотря

- Надворі.

Вони обидві вибігли на двір в пошуках Микити, мабуть вперше за весь час Мотря вийшла з двору, вони оббігали все село до самої глухої ночі та так його і не знайшли.

Вже опівночі Мотря повернулась до хати, змучена, вона сіла на поріг дому та гірко заплакала. Втратити найдорогоцінніше, руки і ноги відбирало.

- Доню, ходімо в хату, в ночі ми його не знайдемо, ще й привертаємо зайву увагу. – промовив батько.

Вона поглянула в його очі з ненавистю всього світу:

- Моя дитина, можливо десь впала, забилась, і не може встати. Можливо його доїдають – не хотіла і не думала Мотря аж так кусати батька, всі чули про випадки канібалізму, тому з тими хто забирав зерно, не спілкувались, вони були вигнанцями у власному селі, і можливо те що її син зник, не випадковість, а помста за чиюсь голодну смерть. Тим паче зараз коли прийшли німці, яким буде суд? Його не буде, хто б і що не зробив з її сином, з її невинною дитиною.