Розділ 3

Сьогодні день закінчився не погано і не добре, а ввечері він став жахливим. Тому що мені сказали, що приїде мій рідний брат.

У нас з ним просто найгірші стосунки! Він завжди мене ненавидів. Тому що я з'явилася і мені вся любов батьків, дісталася мені. Тому що він малий мати те, що маю я. Псих.

Я завжди лила сльози через це. Я любила свого брата, а потім, як і він мене, тепер ненавиджу. Те що він робить, і як поводитися, не заслуговує ні краплі моєї любові, ні когось іншого.

Я завжди заздрила своїй подрузі Мілані, що має прекрасного брата, який любить її. А з цією турботою і до мене, як до подруги його сестри, я закохалась у нього.

Любов приходить як метелик у темряві, висвітлюючи шлях до серця. А людина біжить за нею, думаючи, що вона приведе до світла.

Моє, Сашко серце викрав добротою, ніжністю, красою та милістю. Я й сама не зрозуміла, як це було. Просто закохалася...

Я сиділа на кухні і клювала носом тарілку. Було ранок, і я, як завжди, засинала на місці. Але все ж таки не втримавшись від пут сну, я впала обличчям у кашу з ягодами. Каша була гаряча, і я закричала. Мама тримала в руці тарілку з чимось, налякалася, опустила все на землю. 

Я витріщила очі і заморгала, підбігла до крана змивати гарячу кашу з обличчя. У голові почувся голос брата Тимофія.

"Ти маленька дурочка, яка думає про принца і прекрасне кохання - він розреготався - Ти незграбне поліно, яке не знайде собі навіть подругу. Не думаю що Мілана товаришує з тобою просто так"

Тоді я проплакав усю ніч. Ці слова дали мені замислитись над нашою дружбою. Але потім різко викинула з голови. Ми дружимо вже давно. Отже, сумнівів у мене немає, що ми дружимо справжньою дружбою.

Я переодягнула футболку, яка потрапила під приціл мого сніданку.

Вийшла на вулицю з похмурим виглядом. Сьогодні увечері приїде Тимофій. Я закопалася вранці обличчям у кашу, а Мілани брат знайшов собі дівчину. Хоча він із ними на пару днів, все одно боляче.

Я видихнула. Що за життя, га?

Потім я наступила на шнурок і впала в кущі. Біля зупинки. Тут ходили підлітки і почали голосно сміятися. Але потім мене хтось витягнув із з цих колючих заростей.

Якийсь хлопець із блакитним волоссям. Він дивився на мене такими ж блакитними очима. То були лінзи. Не можуть бути такі блакитні очі!

Що я перше і спитала.

- У тебе лінзи?

– Ні – була коротка мені відповідь.

- Дякую. - подякувала йому.

- Немає за що. Краще шнурки зав'яжи, а то знову впадеш – сказав цей синьоокий хлопець.

- Дякую

І почала в'язати шнурки. Але шнурок як на зло вислизав із моїх рук. Хлопець зітхнув, присів і сам зав'язав мені шнурівки.

Я встала і подивилася по боках. На лавці зупинки сиділи бабусі. Одну я дізналася із нашого під'їзду. Баба Кістка. Називали її так через її любов перемивати людям кісточки.

- Дивись якийсь малий - заговорила надто голосно бабуся іншої своєї старшої подруги - Волосся блакитне. Сатаніст! Дівчинці допомагає! Не просто так, напевно, хоче її в свою секту загнати.

Її подруга підтвердила словами.

– Цих сатаністів повно містом вештається! - заговорила так само голосно подруга баби Кістки.

– І не лише сатаністів! А ще...

Більше ми з хлопцем нічого не почули, просто забігли до автобуса.

Думала, що в університеті, від мене відстануть. Але весь світ просто проти мене.

Я побачила Мішу з його дружками ідіотами. Міша побачивши мене, посміхнувся як чорт. Я позадкувала назад, але ззаду на мене наступав ще один ідіот, в зеленій масці.

Я дізналася, хто це.

Це ще один друг Миші. Його звуть Карат, але його називають Маска. Тому що він майже завжди ходить у зеленій масці з того ж кіна "Маска". Він знущався з кого потрапило.

Багаті хлопчики просто не знають, чим себе зайняти, і тому кожен захворів на голову.

Той же друг Миші, його ж дівчина цілувала Вересова в коридорі, тільки но і гладив ніжно дівчину по плечах, а вона дивилася на Мишу.

Іронія долі. Бліїн...

Мене схопили з трьох боків і потягли в якесь приміщення. Тут була порожня кімната і лише порожній старий стіл та швабра з відром.

Я обернулася, але тут був тільки Міша.

- Ну що, Жучка? Поговоримо? - він ліниво приперся на стіну, ніби йому було на все пофігу. І він тільки що не спіймав мене, і не запхав цю комірчину.

- Що ти хочеш, Жук? - набралася хоробрості я.

Він з прикритою агресивністю дивився мені в очі. Маска байдужості злетіла як паросток на вітру.

Потім Міша відсторонився від стіни і підійшов до мене. Близько... Притулив до стіни і схопив за шию, несильно, але відчутно.

– А тепер слухай сюди, Дашуня – гаркнув на мене хлопця - Те, що ти бачила вчора... Ти нічого не бачила, а якщо проговоришся. Тобі кінець! Я буду мучити тебе, до того часу, що ти будеш боятися вийти з свого будинку. Буду твоїм кошмаром.

Я як уранці коли впала обличчям у кашу, витріщила очі. Потім я щосили, плюнула йому в обличчя. Він збентежений, мене відпустив, чим я скористалася. За дверима дякувати Богові нікого вже не було.

Я знову вже біжу. Що буде далі, подумаю згодом. А тепер бігти. Бігти, там де немає цього зарозумілого жука.