Розділ 5

До будинку я зайшла з кислим обличчям. Ні, не подумайте що я не люблю гостей. Просто цих гостей я особливо не люблю. Їхній син Антон, який за їхніми словами в мене закоханий, просто як ріпняк. Вони завжди ходять до нас, щоб мене посватати.

Чую шум із зали. Заходжу туди із посмішкою на обличчі.

– А ось і наша красуня! - кричить тітка Ліза. Їхній син весь випростався.

Я сіла за стіл і просто дивилася на них. Потім подумки вдарила собі по голові.

- Добрий день! – привітала їх. Вони розійшлися всі у посмішці.

Дядько Антон. Так-так і свого сина назвали так само. Всіляко робив зустрічі та ще якісь дурниці, щоб я помітила їхнього сина.

- Дашка - почав він - Ми недавно бачили тобі гарного хлопця у твоєму домі. - Як завжди, з далекої історії, і мені здається по-дурному, почав він. Ну, що я можу з собою зробити, якщо я їх не переношу?!

– Так? І де ви того хлопця бачили? Може мені сподобається, і я вийду заміж за нього. - Зробила вигляд, що пішла на їхні хитрощі. Дядько Антон засяяв.

- А він ще не пішов. Гарний хлопець ще тут. - Ще більше інтригуюче затягнув він. Моя мама зрозуміла що я вдаю дурепу, похитала головою в знак невдоволення.

- Так?! Боже! А що ви відразу не сказали, що він тут? Я б приготувалася - вдавано замахала я руками. Антон весь почервонів. Думає, що я про нього. Ха. Ні. Він на вигляд такий тільки сором'язливий. Є у його характері щось від глухого гопника.

- Думаю цей хлопець покохає тебе такий який ти є...

– Стійте! - насупилися, хоч уже в думках реготала як божевільна. - Ви кажете, що тут є гарний хлопець... Але його тут немає! Я його не бачу. Ми з ним знайомі чи ні? Він кудись відійшов? Чи все-таки пішов?

Дядько Антон і тітка Ліза здулися як надувна куля. Антон так весь з блідий. Напевно я палицю перегнула.

Антон був хлопцем з волоссям до плечей, світлого кольору і вони завжди були наче жирні. Ну, не можу я! Жирні та все. Очі в окулярах не тому, що у нього поганий зір, мода. Довге обличчя та тонкі губи. І сам був малим зростом. А ось характер... Зі своїми батьками він був справним малим, а от колись сам, його жахливий характер виходив назовні. Може я б з ним потоваришувала, але ні. Ніколи.

- Ну все! - Сказала я, коли поїла - Мені потрібно уроки робити. А то це вже дістало мене.

Встала з-за столу і пішла вгору. За мною топтав і Антон. Я вже скривила пику знову, і хотіла обернутися до нього, і просто послати його лісом, але передумала. Мало що в цього телепня в голові.

 Зайшла в кімнату і ніби не помітила його, зачинила двері перед Антоном. Сіла на ліжко. Двері повільно відчинилися. Він з перекошеним від злості обличчям, сів біля мене.

- Не вдавай дурепу, Даша. Я можу тобі дати все, що ти хочеш. А ти ще носом крутиш! - Так я забула сказати, що батько цього чепуліна якийсь бізнесмен. Так-так, але дуже дрібний. Не мені судити, як то кажуть.

– Ага. - пробубнила собі під ніс.

- Даша... - не встиг він нічого сказати, в мою кімнату вдирається Тимофій. Високий і широкоплечий хлопець із замашками тирана. Його очі повільно переходять на Антона . Той в хвилину блідне, синіє і зеленіє. Усі боялися мого брата, і я теж.

- Іди - просто сказав Тимофій, і Антона як вітром здуло. Тепер він дивився на мене. А тікати, я вже думаю не вдасться. Він повільно підходить до мене. Посмішка розповзається на обличчі. Він обіймає мене. Я збентежена. Але потім бачу позаду нього маму, яка думає, що ми улюблений брат і сестра.

- Моя улюблена сестричка! - каже мені, обіймаючи міцніше до своїх залізних грудей, і мої кістки тріщать. Я охнула і почала вириватися з обіймів. Мама посміхнулася і пішла донизу. А мене відштовхнули від себе, я полетіла на підлогу. Потім двері зачинилися, і я повільно встала.

Рука та плечі боліли. Сльоза потекла по обличчю, я одразу ж її стерла. Брат поїде не скоро. Я чула, що він хоче довчитися вже тут. У моєму університеті. 

Прощай все моє життя назавжди... Хоча, можливо щось зміниться? Все ж, життя це не якась там казка, це безглузда реальність від якої не втечеш.