Це теж перемога!

Це теж перемога

Новий навчальний рік вчителька української мови й літератури Інна Василівна Мельничук розпочинала в новій школі. В місті, куди вона нещодавно переїхала з поліського села, де працювала за направленням, було п’ять російськомовних шкіл. В одну з таких шкіл вона влаштувалася. В україномовній школі вакантних місць не було.

Години їй виділили в старших класах. Молода вчителька була цим втішена, адже їй подобалося працювати зі старшими школярами. Проте радість одразу ж десь вивітрилася, коли дізналася, що її предмет – українська мова й літератра – єдиний серед усіх шкільних дисциплін, від вивчення якого школярі мають право бути звільнені. Тут Інні Василівні й довели до відома, що із двадцяти семи учнів у 10-А класі українську вивчають тільки тринадцять, а в паралельному 10-Б – із тридцяти усього дванадцять. Трохи ліпша картина у двох дев’ятих: там вивчають українську трохи більше половини.

Готувалася до першої зустрічі з російськомовними школярами особливо ретельно. Хвилювалася, звісно, дуже. Ще більше додалося їй треми в душу, коли вже йшла коридором на урок та почула раптом собі в спину:

– Новая учілка! Пасматрітє, как сєбя несьот!

Проте не обернулася, не стала шукати шибеника, хто це сказав, бо це б ні до чого доброго не привело, а тільки вивело її зі стану рівноваги. Нині ж вона має бути спокійна і впевнена в собі.

Знаючи, що її коник – майстерно прочитана поезія, молода вчителька розпочала перший урок у 10-А незвично, без жодних правил і стандартів.

Хочу я сказати знову й знову,

Закричати скільки сили стане:

– Забувайте українську мову!

Не гайнуйте часу, громадяни!

Бо ж вона теперечки не модна,

Бо ж її тепер ніде не знають,

Бо ж її лиш дурні великодні

В селах лиш подекуди вживають.

Забувайте українську мову!

Нащо вам вона? – спитать посмію.

Як же бідолашні росіяни

Вас не по-російськи зрозуміють!

Забувайте українську мову!

Забувайте рідну мову, люди!

Хай це буде в нас не примусово

Хай у нас все добровільно буде…

Дзвінким голосом на одному подиху прочитаний, повний нищівного сарказму вірш Станіслава Тельнюка приголомшив враз принишклих школярів, котрі здивовано дивилися на свою нову вчительку української мови та літератури й не знали, як їм реагувати на почуте. Наміри купки задерикуватих молодиків із незмінними жуйками в роті, котрі перед уроком змовилися „новую украінку” ігнорувати, були розбиті. Ці віршовані рядки зачепили їх за живе й вони разом з іншими школярами заповзялися відстоювати пріоритет «рускава язика» перед українською мовою, а відтак і своє право її не вивчати.

– Да ваш украінскій – прімітівний язик. Крестьянскій. І нікто мєня нє заставіт єво учіть! – нахабно вигукнув хлопчисько з останньої парти.

– І в літєратурє нєту нічєво інтєрєсного, – докинув хтось вже з протилежного ряду.

– Добре. Ви маєте право на свою думку. Але тоді прошу навести аргументи. Переконайте мене, що це так, – спокійно сказала вчителька і з незворушним виглядом чекала.

На мить настала пауза. А тоді комусь спало на думку згадати про недолугі медичні терміни.

– А скажітє, как на украінском будєт „шпріц”?

І не встигла Інна Василівна щось відповісти, як тут же було виголошено глузливу відповідь:

– Штрікалка! – і клас дружно загиготів.

– А как «акушерка»?

– Баба-пупорєзка! – і клас знову стрясався від реготу.

Вчителька мовчки перечекала, поки вляжеться сміх.

– Недолугий переклад окремих медичних термінів не може бути вагомим аргументом збідненості чи примітивності мови. Підніміть руку, хто з вас знає хоча б одну українську народну пісню.

Клас принишк. Руки не піднялося жодної.

– Добре. Хто з вас прочитав повністю «Енеїду» Котляревського?

І знову руки не піднялося жодної. Не читали й «Лісової пісні» Лесі Українки, хоч за програмою ці теми вже пройдено. І тим паче, не виявилося у класі й таких, хто хоча б щось чув про Ліну Костенко, Василя Симоненка, Дмитра Павличка, Бориса Олійника, Івана Драча...

Хтось із дівчат у виправдання сказав, що у їхній бібліотеці нічого з української літератури нема, тож вони, зазвичай, вчать літературу лише з підручника літературної критики. Інна взяла це собі на замітку й продовжувала:

– То, скажіть, чи можна говорити про мову й літературу, культуру, що вона бідна, примітивна, не варта поваги, якщо ви зовсім її не знаєте?

Клас мовчав.

– А щодо знання мови, – продовжувала далі Інна Василівна, – то у всьому світі, а Україна – не виняток, існує закон: кожен, хто живе в державі і є її громадянином, не може не знати державної мови. Жодна культурна людина, котра претендує на здобуття освіти й досягнення певного кар’єрного росту передусім мусить добре володіти письмовою й розмовною державною мовою.

– Але у нас усі розуміють російську! – заперечив хлопець з другої парти.

– Це добре. Чим більше людина знає різних мов, тим вона багатша. Та ми тепер з вами живемо у незалежній національній державі, яка зветься не Росією і не Радянським Союзом, а Україною. І державна мова у ній – українська. Нехай навіть за національністю ти не українець, а росіянин, поляк чи німець. Ніхто не заборонить спілкуватися тобі у своєму колі тією мовою, яка тобі рідна. Але якщо ти живеш в українській державі, є її громадянином, хочеш тут працювати, то мусиш поважати її закони, володіти мовою корінного народу, який тут проживає споконвіків.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше