Глава 1

В більшості книг які я читала, все починається з того, що головна героїня прокидається, спокійно собі починає збиратися, а потім снідає. Сідає собі у машину або на автобус та їде на навчання. Все так мило і спокійно. І так схоже на всі мелодрами про підлітків, в якій звичайна сіра мишка отримує найпопулярнішого хлопця. Взяти хоча б останні бестселери. Все просто, як виникнення світу. Він неймовірно багатий та владний, а вона та, хто здатна змінити його. Проте моя історія починається із зовсім іншого.                                                                                                                                         

По-перше, я проспала на цілих двадцять хвилин. Вчора я засиділася за навчанням аж до четвертої ранку, тому зовсім не дивно, що забула поставити будильник на потрібну годину. А будити мене ніхто й не збирався, бо я ж така самостійна. Тому, швидко влетівши до ванної кімнати, я почала приводити себе до ладу. Ну що ж, сьогодні доведеться йти з таким волоссям і майже повною відсутністю макіяжу. Бо краще так, ніж я не поїм. Адже тоді я буду така зла, що вбиватиму всіх одним лише поглядом. Пам'ятаю як минулого разу, коли я не поснідала, то мало не завалила іспит. З того часу і намагаюся притримуватися цієї традиції.                                                                                                 

Швидко вдягнувшись, нафарбувавши вії та губи, я глянула на себе в дзеркало. У фільмах завжди таке гарне кучеряве волосся, яке хвильками спускалося до низу. А в мене? Якісь незрозумілі локони різних форм та відтінків коричневого. Ще й великі шоколадні очі та кругле обличчя. Гарна, але не підпадаю під стереотипи барбі. Ще й характер дивний. Ні, всі люди як люди, але я ж в мами особлива. Однак такі дівчата отримують найсимпатичнішого хлопця лише у фільмах. Та й мені не потрібно це, адже я зацікавлена лише навчанням.                                                                                                 

Чудово, я все встигаю. Тому, взявши сумку, поспішила на кухню, де вже був готовий сніданок. Тато потурбувався перед тим, як піти на роботу, бо знає, наскільки я буваю роздратована. Поклавши собі яєчню та тости, я налила сік. І в цей час якраз на кухні з'явилася мама. Вона в мене не працювала, через те, що через хворобу змушена була пересуватися на візку. Півтора року тому в неї виявили рак, проте був шанс на порятунок. Саме тому батько пропадав на роботі, адже він був патологоанатомом. Так, веселенька в нього робота. Головне жоден пацієнт не пожаліється. Але тато просто обожнював жартувати. А ще він мав мрію ще з дитинства. однак в один момент вирішив, що треба займатися іншим, чимось більш серйозним. Шкода, що він відмовився від своєї мрії. Та, на щастя, йому подобалася його робота. Але інколи я помічала, що він би хотів все змінити.                   

- Будеш їсти? - спитала я.                                                                                                                   

- Ні доню, я хочу соку. - вона посміхнулась. - Ти після навчання одразу додому? Сьогодні має подзвонити Генрі по відеозв'язку. Впевнена, він дуже скучив за тобою. До того ж все за місяць він повернеться додому.                                                                                                                                 

- Я теж скучила, тому прийду швидше. - посміхнулась я. - Аж не віриться, що то вже майже рік пролетів. Зовсім скоро ми зможемо його обійняти.                                                                 

Генрі — це мій старший брат, і зараз йому двадцять шість років. Рік тому йому запропонували роботу в Іспанії, адже він був просто геніальним інженером. Він довго не хотів погоджуватися, проте все вирішували гроші. Таким чином, нам вистачало і на лікування, і на життя. Не скажу, що ми були багаті, та нам нормально. А ще я мала можливість вчитися саме там, де хотіла. Я впевнена, що через рік буду відомим на всю країну музикантом. А ви що думали, я дівчина без амбіцій? Е ні, в мене ще й манія величі в наявності. Взагалі в мене доволі важкий характер, і не кожен його зможе витримати. Та я й не напрошуюся. В мене є чудова родина та улюблена справа. Тому я всім задоволена.                      

- Тейлор, - почала мама. - Чому би тобі не запросити Джеймса на вечерю у цю суботу? Думаю, нам би не завадили гості тут. А то живемо ніби в якомусь вакуумі, де нічого не бачимо й не чуємо.                 

Джеймс — то один з найкращих моїх друзів, з яким ми вже багато років співаємо в одному рок-гурті. І я його сприймаю лише як друга. Але якби ж так думала лише я. Хоча, якщо зізнатися, то він мені подобався. І справа тут не лише в гарній зовнішності. Мені подобався його характер, звички, його голос. Хотілося постійно бачитися та говорити, однак він не розділяв це. Тому ми і залишалися лише друзями, не наважаючись зробити перший крок.                                                                                   

- Мамо, - я закотила очі. - Якщо ти знову намагаєшся знайти мені хлопця, то я втечу з дому і житиму разом з Лілі. А вона зробить з мене справжню бунтарку. Доведеться забути про милу та добру донечку.  

- Милою ти була лише коли говорити не вміла. - вона посміхнулася. - Нехай щастить в коледжі. І не ображай нікого.                                                                                                                                

А от цього я не обіцяю. Бо знаєте, якщо я буду мовчати, мене ніхто просто не впізнає. За три роки навчання в Мерілендському коледжі мистецтв Тейлор Баєрс заробила собі певну репутацію, яку ні в якому разі не можна зіпсувати. Мене ж потім просто перестануть поважати. Чи боятися. Але, в принципі, це одне і те саме.                                                                                                

Швидко поснідавши, я сіла на свій велосипед та помчала до коледжу. В той час як більшість моїх одногрупників віддавали перевагу автобусу чи машинам, мені подобалося їздити так. Знаєте, це таке неймовірне відчуття, коли свіже повітря, вітер дме прямо в обличчя і це відчуття свободи. Його ніщо не здатне замінити. До того ж до коледжу їхати близько п'ятнадцяти хвилин, тому можна насолодитися спокоєм, адже ні вдома, ні навчанні його немає. Ще б, коли в нас відбувається справжня війна між факультетами. Тут не можна ні на хвилину розслаблятися. А сьогодні починається навчання на останньому курсі, і вже за рік я отримаю диплом. Не віриться, що так швидко летить час.