Глава 4

Пари пролетіли доволі швидко, і майже весь час усі обговорювали наше парі з Раяном. А я все більше думала про те, що не варто було цього робити. Тепер я маю на людях показувати, що на всі сто відсотків впевнена у перемозі музикантів. А насправді було так неймовірно страшно, що не хотілося навіть говорити ні про що на світі. І це так було не схоже на Тейлор, яку тут всі знають. Мені просто потрібен час, аби прийти в себе та впоратися з усім цим. Завтра я буду колишньою.              

Проте зараз в мене зовсім інші справи. Швиденько попрощавшись з друзями, я підхопила свій рюкзак та сіла на велосипед. За два роки я вже досить добре вивчила дорогу до парку, де майже щодня я зустрічаюся зі ще одним своїм другом — Фостером. Насправді це неймовірно самотній дідусь, якому вже років сімдесят. Він втратив рідну доньку та зятя, а залишилась лише онучка, яка змогла вступити до Сорбонни. Але проживання у Франції задоволення не з дешевих. От і витрачав він всі гроші, що мав на єдину онучку. Два роки тому ми зустрілися у цьому парку. Тоді Раян настільки сильно довів мене, та й вдома були проблеми, що я втекла сюди. Він же вислухав та допоміг порадою, а я поділилася з ним своїм сендвічем. Отак і почалася наша дружба, я йому привозила домашню їжу, а він мене слухав. Насправді я навіть не знаю де та як він живе, проте це і не було потрібно.                              

От і зараз, як завжди, він сидів на нашій улюбленій лавочці біля озера. Вдягнений у просту футболку та штани, виглядав він набагато молодше своїх років. І як йому тільки це вдається? А от одяг, як він казав, йому залишився ще від зятя.                                                                                             

- Тейлор, ти прекрасна, як і завжди. - посміхнувся чоловік, міцно обійнявши мене.                               

- А ти зовсім не старий, Фостере. Ну що, неправдивими компліментами обмінялися? Тепер перейдемо до смаколиків. От тримай, - я протягнула йому пакет. - Вчора експериментувала з мексиканською кухнею. Значить, там тако з гострою куркою, сирна кесаділья та буріто. Мама з татом казали, що все доволі смачно.                                                                                                                                        

В нас завжди було так, сніданок та обід мамі готує тато, а вечеря на мені. Така своєрідна традиція. А батьки знали про Фореста, тому я і завжди готувала більше. І поки чоловік їв тако, я розказувала йому все, що відбувалося сьогодні. Чомусь стало набагато легше. Він, на відміну від Лілі та Джеймса, особисто не знає хлопця, а тому може дати якусь хорошу пораду.                                                   

- Знаєш, по твоїм розповідям в мене склалося враження, що цей Раян, в принципі, не така вже й погана людина. - сказав Фостер, наливаючи мені чаю зі свого термосу. - Так, доволі своєрідний хлопець, проте справжній.                                                                                             

- Слухай, ти на чиєму боці? - я відпила його смачнючого чаю, який він завжди приносив із собою. - Я йому тут жаліюся, а він захищає мого ворога.                                                                               

- Ти б придивилася до хлопця. Ви маєте дуже багато спільного. - а ось це мені вже не подобалося. - І не треба кривитися. Принаймні, мені він більше подобається, ніж цей твій Джеймс. Сумніваюся, що цей хлопчина стане хорошим союзником у твоїй війні. Повір моєму багатому досвіду.                               

Я ж лише розсміялась. Одна із моїх улюблених рис характеру Фостера — вміння завжди мені підняти настрій. Проте, глянувши на годинник, я зрозуміла, що вже час йти. Адже ще треба приготувати вечерю, та й Генрі телефонуватиме по відеозв'язку. Тому, я швиденько попрощалася з Фостером.     

- Передай цьому шибенику Генрі привіт від старого. - крикнув він.                                                       

- Обов'язково. - відповіла я.                                                                                                            

Мій старший брат теж кілька разів приходив сюди до того, як поїхав. І Фостер дуже сподобався йому, адже дав по-справжньому корисні поради. Та цього разу він помилився, я впевнена. Ми не маємо нічого спільного з Раяном Паркером. Лише ненависть одне до одного...                               

***                                                                                                                                                           

- Я не знаю, Сані. Мені здається в вашому протистоянні немає жодного сенсу. - сказав Генрі. - Це все триває вже три роки, але тепер стане лише гірше.                                                              

Він завжди мене так називав, адже казав, що я його маленьке сонечко. Коли я була зовсім маленькою, то мала світленькі кучері та милу посмішку. Мама навіть розказувала, що брат хотів мене так назвати, поки я не відірвала ґудзик від його улюбленої сорочки. Тому, він і вирішив, що Тейлор мені пасуватиме більше*. Та й по життю якось так склалося, що я росла дуже бойовою та ніколи не зупинялась перед проблемами, розриваючи все на своєму шляху.                                                              

Брат же якраз зателефонував нам, і батьки, поговоривши з ним, поки я готувала вечерю, передали телефон мені. Я розказала йому все, адже він ще й мій найкращий друг. Як же я сумувала за ним. Та треба зачекати ще два місяці, доки в нього не закінчиться контракт. І тоді він повернеться додому.     

- Це все винен той Раян. - пробурчала я. - Це дурнувате парі вигадав він. Бачте, хоче аби я весь час думала про те, що ж він таке хоче побажати.                                                                              

- А хіба це не спрацювало? - посміхнувся Генрі. - Ти ж тільки про це і говориш.