Глава 7

Що ж, Рорі вирішив тим колективам, які вже якийсь час виступають разом, віддати свої авторські пісні, адже через те, що вони доволі зіграні, то і зможуть нормально представити їх. Таких назбиралося аж п'ять штук. І одні з них — це першокурсники. Але пісня і справді була шикарна, однак партії для Джеймса там було малувато. Та все ж дякую Рорі, що там є хоч щось для нього. Наступний місяць гурти мають готуватися до перших сумісних репетицій та пробного запису. Ми ж домовилися, що завтра і почнемо. В нас якраз не буде другої пари.                                                              

Але найгіршим було те, що нарешті вивісили списки пар для проекту по Історії мистецтва. І якщо його гідно представити, це може навіть зарахуватися замість іспиту. Але я цього року точно пролітаю, адже мені в пару поставили Раяна Паркера. І, здається, це просто якась насмішка долі. Або хтось постарався, аби нас саме так і поставили. Ну що ж, думаю буде краще, якщо кожен з нас напише своє бачення проекту, а потім просто оберемо кращий. Я шукала Раяна, та його ніде не було. І через те, що пари вже закінчилися, він просто поїхав додому.                                                              

Я намагалася попросити місіс Бірнс, аби вона поміняла мене з кимось. Та жінка відмовилася, аргументуючи це тим, що останній курс — час для експериментів. А ще й додала, що у музики та кіно набагато більше спільного, ніж ми думаємо. І я вже чула цю фразу, от тільки тоді вона була адресована конкретно мені.                                                                                                                            

Все ж, попрощавшись з Лілі, яка поїхала на зустріч з Каєм, я попрямувала на наше звичне місце, де на мене вже чекав Фостер. Цього разу він був вдягнений у щось схоже на костюм. А його зять мав дуже гарний смак. Дід вже чекав на мене, і міцно обійняв, коли я підійшла ближче. Протягнувши пакет, він одразу ж відкрив його.                                                                                                                            

- Італійська кухня. - посміхнулася я. - Там є піца, лазанья і смачнючі брускети. От тільки, здається, лазанья має забагато м'яса.                                                                                             

- М'яса багато не буває. - відповів він, дістаючи брускету з авокадо. - Ну, розказуй мені, як там в тебе справи в коледжі. Як вчора сходила на вечірку.                                                                              

Я ж йому розказала, не забувши й про випадок з Раяном. Він же лише мовчки все слухав, смакуючи брускетами. Чомусь завжди було легше виговоритися йому, ніж своїй подрузі. Але і мій брат завжди знав про всі мої секрети, як і я його. Принаймні, я так думаю. Єдине, про що ми не говоримо, так це про нього та Лілі. Ця тема заборонена, адже вона моя подруга. І я можу лише здогадуватися, що сталося між ними. Та я бачила, що він дуже сильно чимось образив дівчину.                                        

Але зараз брат далеко, а через телефон ми зв'язуємося доволі рідко. На щастя зовсім скоро він приїде додому, і все буде так, як раніше. Принаймні, я так думаю. Але може тепер все зміниться. Та Фостер все одно лишиться моїм другом.                                                                                             

- То значить, що ти поцілувала хлопця? Ось так просто? - він розсміявся так голосно, що на нас почали обертатися люди. - Тобі хоч сподобалося?                                                                                             

- Ну це я точно не стану обговорювати з тобою. Це було так... звичайно. Я очікувала чогось більшого. - сумно визнала я.                                                                                                                            

- Тейлор, лише у фільмах та книгах все відбувається в один момент. Люди, що довгий час ненавидять одне одного, не так швидко й закохуються. До речі, в реальному житті вони частіше і лишаються ворогами. І ніяких іскор не має. - посміхнувся Фостер. - Може це якраз і ваш випадок. Тому ти нічого і не відчула.                                                                                                                            

- І це дуже добре. - продовжила я. - Раян Паркер остання людина, в яку я могла б закохатися.         

- Ну звичайно, він же не Джеймс. - чоловік дістав ще одну брускету. - Я вже казав тобі, що цей хлопець мені зовсім не подобається. Хоча я його ще й не бачив.                                                              

- Казав, разів двадцять точно. Всі так кажуть, але ви просто не знаєте його. Джеймс зовсім не такий, яким хоче здаватися. Я знайома з ним дуже давно. Коли ніхто не хотів дружити з дівчинкою, що не виходила далі свого подвір'я, саме він був поряд. - я похитала головою, намагаючись прогнати спогади. - І тепер він теж тут. Може в нього просто якісь проблеми зараз чи ще щось.                               

- Я це все знаю, проте таки тримайся якомога далі. Не хочу, аби хтось завдав тобі шкоди. Таких світлих людей потрібно оберігати.                                                                                                                 

Це змусило мене посміхнутися. Ну я б себе так не назвала, та й половина коледжу з ним би не погодилися. Але він завжди казав те, що думає. Тому навіть не варто було дивуватися. А от стосовно Джеймса... Ну я не вперше чую про це. Лише мама з татом продовжували вірити, що в нас з ним все добре, і ми так само дружимо як і раніше. Але я навіть сама почала сумніватися в цьому. Все частіше він почав зникати, забуваючи про репетиції чи наші зустрічі. Я все списувала на те, що він зараз має допомагати родині. Та надія ставала прозорішою з кожним днем. В мене була Лілі, були знайомі, проте таки не вистачало того Джеймса, що я пам'ятаю з дитинства.