Чаламада

9. Мийка


Кажуть, що щастя — це шлях по сходинках своїх виконаних бажань.

А я кажу, що аби бути щасливим, достатньо постійно себе порівнювати з тим, у кого все гірше. Тоді повідпадають комплекси, повідсихають бажання і пов’януть до дідька лисого усі мрії, бо навіщо мрії, коли вже й так не життя, а суцільна мрія.

Ну… З безхатьками себе ніхто не хоче порівнювати. Хоча, як на мене, їхня філософія у ставленні до життя вражає! В тому є щось недосяжне! Тому… Я тут не можу порівнювати, бо у мене комплекси. Мені треба там, де їх буде хоча б менше…

А воно не так легко! Не так легко знайти, як здається, з ким себе порівняти, аби стало краще. 

Тут згадалося.

Якось ми із чоловіком були на весіллі у його кума. Весілля було скромне, молоді вже дорослі, зайвої помпезності не потребували, самі собі все оплачували і воно й так було класно! Кум під столом відправляв повідомлення моєму чоловікові, коли той має тостувати і що промовляти. Мені було цікаво, бо я такого раніше не бачила!

Весілля завжди цікаве явище з точки зору не лише грандіозності самої події, коли сходяться разом два всесвіти, дві різних особистості і вирішують, що далі їм — по спільній дорозі. Але ж вони із собою в свою дорогу тягнуть інші всесвіти — інших людей, які, на відміну від молодят, одне одного не обирали! І вони не лише вимушені ось тут тепер знаходитись, але й надалі якось співіснувати поруч, знати про існування одне одного і вітатися при зустрічі. А воно іноді… ну, так ото й плюнув би! Так не можна… Бо ж — свати!

Але поки весілля, то всім весело! Усі одне до одного придивляються, вперше побачені — знайомляться, про усе якось, якщо не випитують, то самі собі придумовують і фантазують. 

Ось, поруч із молодою така собі немісцева білявочка… Напевно, вони навчалися разом, бо видно, що добре знаються. А ця осьо, у блакитній сукні, я її десь бачила… Чи ви не знаєте, перепрошую, вона не у відділі кадрів працює? А… Ні… Тоді я переплутала її з кимось. А… Ви просто не знаєте… Зрозуміло.

Гарна білявка у блакитній сукні вирізнялася якоюсь особливою вишуканістю в усьому: в рухах, у зачісці, у витонченому обличчі і якійсь трохи сумній усмішці. Навіть сукня сиділа на ній настільки бездоганно, що ніхто не сумнівався: якби її зараз посадити поруч із англійською королевою, вона би там виглядала абсолютно гармонійно і природно. А сукня — зовсім не з дорогих… Якщо придивитися уважніше, вона синтетична і давно не в моді. Але нікому у голову не приходить,що вона не нова!

Її звали Світланою. Ми стали вітатися в місті. Іноді зупинялися поговорити ні про що. 
А у мене тоді такий період був… Не те щоб не легкий, а якийсь ображений. Я переймалася несправедливістю долі! Це зараз ото смішно звучить… А тоді було цілком серйозно!

І жалітися на винного, а винний — хто? Завжди винен чоловік! То те мені — не так, то це — не отак, і все мені погано… І реву ночами, і пожалітися нема кому... А тут по дорозі на роботу спрацьовує щось схоже, на ефект купе у поїзді, коли твій попутник — чужа незнайома людина і тобі з нею легко і просто, бо ви нічого потім одне одному не згадуватимете. Ви розійдетеся у своїх справах і забудете один про одного. Це ж не родич, який тебе потім іще сто сорок разів перепитає:

— Ну що? Як у вас там? Вже помирилися?

А ти вже й думати забув, про що він може питати, бо ви після того вже не те, що помирилися, ви ще сімнадцять разів посварилися і не говорите знову! А тут таке єхидне:

— Ви вже помирилися?.. 

І усмішка така доброзичлива, така щедра, людяна така усмішка… І не знаєш, куди від неї дітись. Бо у відповідь зазвичай же ж прийнято також посміхатися, а ти не можеш! Бо вбив би заразу! Вислизаєш у іншу тему для розмови із останніх сил і ще довго боїшся, що воно може схаменутися і ще разів з сорок перепитати: «Так ви помирилися, чи не помирилися?» Це ще якщо пощастить натрапити на делікатного такого родича…

Так ось, Світлана в моїх очах після тої блакитної сукні — ідеальної, виглядала чомусь людиною, у якої, відповідно до сукні, бездоганне і все інше у житті: родина, дитина, квартира… А оскільки, як я вважала, людині ніколи нічого не дається просто так, то ця її бездоганність потребувала прикладання неймовірних зусиль.

І тому мені здавалося, що саме вона мене повинна зрозуміти, як ніхто інший, бо ось… І те у мене не так, і оце… І взагалі, пральної машинки не було дуже довго, бо мені сказано було, що немає у нас, куди її ставити… Пери руками! А воно ж і пралося, а куди дінешся…

Щодня отак і пралося, поки мені якось так… мимохідь не сказали вдома, що в мене, ти глянь, слабка комп’ютерна грамотність! Слабка! А звідкіля їй бути? У середньовічної прачки…

Я щоденно прала по декілька годин… Бо діти малі були. Вийшло — впало! Все… Вечірнє прання вже забезпечено за секунду. А терзати дітей через забруднені речі, як колись терзали нас, я не хотіла. Бо тепер усі вдома з автоматичними пральними машинками і забруднені речі вже ні для кого не є проблемою. То чому інші діти не потерпають, а мої мають потерпати? Я не хотіла їх сварити… прала мовчки. Ну… Поки мені не зауважили, що я не володію комп’ютером повною мірою…

І ось після такого зауваження я не змовчала. Ввечері наступного ж дня після цієї розмови у мене вдома вже стояла новенька пральна машина. 

І це все я з болем розповідаю Світлані, очікуючи її підтримуючу реакцію, мовляв, ну, звичайно ж, так не можна, ми не у минулому столітті живемо, тепер ми і наші діти не ходимо, як колись, цілими тижнями в одному і тому ж одязі, зараз усе на всіх свіже, випране… Я чекаю, чекаю… А реакції немає! Жодної. Не те що — саме цієї, а взагалі — ніякої!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше