14. Потім дізнаємось

— А чому воно так?
— А хто його знає? Поживемо — дізнаємось!
(із розмови)

Лілія Батюк-Нечипоренко — дай їй, Боже, здоров'я, розповіла мені цю історію, коли побачила мене роздратованою через якусь невдачу. Говорить своїм красивим глибоким голосом та якоюсь особливою вимовою:

— Ти не можеш знати, чому так сталося! От про чортеня знаєш? Ти не знаєш про чортеня??? Слухай, я розповім тобі!

Була стара чортяча школа і маленьке чортеня прийшло здавати туди випускну свою дипломну роботу... старим професорам — чортам.

Вийшло на кафедру і розповідає. Щасливе таке, радісне! Каже:

— Осьо, дивіться, я і такі усілякі перепони подолав, і ось такі... Стільки було перешкод та негараздів, але я старався протягом року — і ця осьо пара таки одружилася! Дивіться! Чудова закохана молода пара змогла одружитися!!! 

А чорти старі такі люті сидять! Роги на нього повиставляли! А чому, чортеня не розуміє... Бідолашне... Кажуть йому:

— Рік? Ти рік працював! А ми 100 років готували ці два роди до вимирання!!! Ми зробили все, що могли, аби вони ніколи не одружилися!!! Який ти після цього чорт? 

І вигнали чортеня із чортячої школи... Йде воно собі маленьке, плаче... І не знає, що ж йому тепер робити, куди подітися, як далі жити?

Йде... Сльозами вмивається... А із-за рогу... споглядає за ним Янгол... і каже:

— Пішли до нас! Бо твоє місце з нами! На Небі! 

Ось така історія!

А я... А що я? Чому я вічно про це забуваю? Спочатку щось ніби само собою трапиться, а потім...

Починається!

Те, чого найбільше у житті боїшся — саме воно з тобою і трапиться! Це як із красою… і з доглянутістю. Певною мірою — ніби нічого... Але подивишся навкруги — і стає моторошно від «краси» тієї, що наводиться передозуванням доглянутості... Волосся, перепалене фарбуванням, нігті... не попадають у рельєф... Брови... Боже, давайте не будемо про брови! Особливо коли зранку — дуже бадьорить! Коли вже це скінчиться?

Усі жінки, на яких мені би хотілося бути схожою, усі — з нормальними людськими непередозованими бровами і нігтями! Але ж... то таке... моє особисте... Може якимось чоловікам таке передозування дуже подобається, а жінки.... вони ж такі! Їм два рази пояснювати не треба — відчувають і стараються... і передозовують... 

Я не про це! Просто, хто надто боїться бути негарним, трансформує цей страх до невпізнаванності... Самого себе у дзеркалі...

Так ось. Чого боюся я? Я боюся жити, як мій батько, який колись мав багато ворогів... Вибиті вікна, недоброзичливість з одного боку, з лютою ненавистю, та відданість і справжня підтримка — з іншого... 

Я знаю, що кожен безробітний — це я! Я так само прийшла колись до цієї будівлі ставати на облік в пошуках роботи... Так і залишилася — шукати роботу іншим... Але усяке буває... Не завжди складається розмова, як би я там не старалася...

Знайшлася і на мене недоброзичлива пані... Одного разу викликають мене до кабінету... На розмову з приводу скарги на мою поведінку... Керівництво невдоволене розпочало категорично:

— Я докладу максимум зусиль, аби ви тут більше ніколи не працювали! У вас — професійне вигорання!

Що мною рухало в той момент — я не можу пояснити! Чесно. Але... я чомусь підійнялася зі стільця і встигла зробити декілька кроків в бік дверей. Обличчя керівниці ще не зовсім втратило впевненість, але... трохи ворухнулося:

— Ви куди?

І я знову не можу пояснити, чому я у той момент саме так відповіла! Таке відчуття, ніби то була не я. Але й мовчати теж... було якось безглуздо. Щось же ж потрібно було відповідати, якось викручуватись з ідіотської ситуації. Здається, що я просто втікала... Але відповідь моя мене саму вразила тоді і вражає дотепер, бо я несподівано для себе сказала:

— Як — куди? Заяву писати.

— Яку заяву? — впевненість з керівничого обличчя зійшла. І з голосу — також.

— На звільнення, — я відповідала так... винувато... з порозумінням, що я, й справді, більше не гідна цієї почесної посади — у коридорі... — Чому ж ви повинні витрачати на мене свої зусилля? Я вас розумію...

Керівниця здригнулася і вже знервовано наказала мені сісти на місце. Потім розповідала про цей епізод, як про прояв найвищого ступеню хамства з мого боку! 

Ну, звичайно ж, хамство! Керівник тут прийшов з твердим наміром докласти зусиль для успішного звільнення працівника, долати перепони і боротися з перешкодами, вислуховуючи сльози, виправдання та вмовляння! А тут — отаке! Хамство!

Ось таке воно... чортеня!

Сталося і сталося! Промовилося — і промовилося! Так було потрібно! І так мало бути! А у вас таке буває, що ви не можете собі пояснити, чому саме так вчинили???