Розділ 4: «Прибуття в Горденськ»

Зненацька відчинились двері купе, з таким звуком, що Левінтія проснулась і незадоволено крикнула, від чого вже проснулась і я. 

–Тихенько, Левінтіє,–сказала я до неї, а сама подивилася на пересувні двері мого купе.

На порозі стояла дівчинка, років 14, з зеленими очима та каштановим волоссям."Доволі гарненька",–зауважила я для себе не відриваючи від неї очей. Вона теж дивилася на мене, часто позираючи на мою сову, котра вже заспокоїлась і зацікавлено поглядала на дівчинку.

–Привіт,–звернулася вона до мене доволі м'яким, та тихеньким тоном.

–Привіт,–відповіла я. А що ще мала сказати? Не буду ж мовчати, і виглядати як останній дурень, котрий і слова сказати не може.

–Можна тут сісти? Просто я обшукала весь поїзд, а вільного місця так і не знайшла,–знову звернулася до мене зеленоока дівчина.

–Так, звісно.До речі, я Моллі Браун,–відрекомендувалася їй я,–А це моя сова, Левінтія.

–Я Маріетта Шеймус. В мене теж є тваринка.Кролик Реджі,–сказала Маріетта і сіла на вільне сидіння навпроти мене, поставивши клітку з кроликом на ще один вільний столик.

–Ти теж їдеш в школу магії?,–запитала я, коли вона поставила свої речі.

–Звісно, і я давно мріяла туди потрапити. Це ж найвідоміша школа магії зі всіх, що є,–щасливо відповіла вона.

–Я теж,–погодилась я.

Далі ми сиділи мовчки, поглядаючи через вікно на ніч надворі. Мені стало цікаво, чи вона знає, коли ми приїдемо. Тож я так і запитала.

–Ні,–відповіла вона,–але батьки казали, що їхати десь 8 годин, а ми їдемо вже 5, тож ще не довго.

–Ясно. А ти весь цей час шукала місце?,–здивовано спитала я.

–Ні, звісно. Я прийшла з моїми подругами. Проте ми посварилися, і я пішла шукати якесь вільне місце. Аби тільки не біля них. Ніколи більше не буду з ними говорити. До речі, а ти маєш друзів?. Якщо хочеш, я складу тобі компанію.

–Так звичайно. То будемо друзями?,–запитала я.

–Аж поки смерть не забере нас,–відповіла вона щасливо. І ми обійнялись. Тепер в мене був хоч один друг!

***

До Горденська ми прибули майже на світанку. Це був великий, мармуровий замок, оточений величезними мурами та стінами. 

–Так гарно,–вихопилося в мене. Маріетта погодилася зі мною кивком голови. Ми ще раз оглянули його ззовні, і нас повели всередину.

Перший клас, тобто ми, йшли окремо від решти. Нам сказали, що ми ще маємо пройти церемонію розподілення на гуртожитки. Як я зрозуміла, їх було два: Ронелінд та Раменгран. Ці назви, були іменами двох магів, котрі створили цей замок. "Цікаво,–подумала я,–куди я попаду". Чомусь мені дуже хотілося в Раменгран, просто ця назва чомусь припала до душі. "Але,–знову подумала я,–головне попасти разом з Маріеттою, бо інакше взагалі друзів не буде"

Ми все ближче підходили до замку. І, нарешті, відкрилися двері, запустивши туди вже невгамовних учнів...