Розділ 5

       Після цього всіх зібрали у дуже красивому залі. В його оформленні чудово гармоніювали темно-коричневий, білий, золотистий, бежевий та червоний. Ми з Кортні сіли разом та уважно слухали директорів академії, які говорили по черзі та висвітлювали важливі питання. Їх було стільки ж, як і підгруп – три. Це були місіс Тейлінг – у магів та відьом, містер Кіліан – у перевертнів, вампірів та валькірій і місіс Макмілан – у фей та русалок. Вони підпорядковувалися головному директору – містеру Лінгрету, який прожив на цьому світі уже дев’ятсот років і бачив безліч разів, як до школи приходять новенькі, тож не хотів витрачати свій дорогоцінний час, якого і так було обмаль, на це. Отже, нашим з Кортні директором, стала жінка середнього зросту, дуже молода, на вигляд їй можна було дати років тридцять, але, мабуть, це просто омана і їй уже приблизно сто сімдесят років. Вона має яскраве руде волосся та дуже гарне обличчя. Не складно було здогадатися, що вона фея, по троянді, яка знаходилася в її браслеті. На моє запитання до Кортні про це, вона розповіла, що в кожної феї є своя квітка, яка підвищує їхні сили та в місцях, де магії зазвичай не буває, лише за допомогою цих талісманів можна чаклувати. Це було дуже цікаво. І якщо в Кортні, наприклад, це ромашка, то що в мене? Можливо, пролісок? Адже, якщо згадати про події, які сталися декілька місяців тому, то можна зрозуміти, чому Есмеральда тоді не змогла створити нової чарівної квітки, яка б допомогла людям. Це пов’язано з тим, що вона вже віддала всю магію, яка в неї була  - пролісок. І якщо це так, то мені потрібно знайти свій чарівний браслет з даною квіткою. Наскільки я пам’ятаю, за це щось говорила Есмеральда, тільки взагалі не можу пригадати ні слова.

       Такі мої роздуми перервала Кортні, яка стрибала навколо мене та махала рукою перед очима, щоб привернути мою увагу.

              -   Що сталося, Кортні?- запитала я.

              -   Всі вже давно пішли займати місця в гуртожитку, а ми ще тут сидимо,- сказала вона.

              Тільки після її слів я побачила, що навколо немає ні душі і що вже всі давно пішли до приємної блакитної будівлі, яка розташовувалася найближче до цього місця. Ми одразу ж полетіли туди, в буквальному сенсі цього слова і ледве встигли. Якби підійшли до однією з кімнат хоча б на декілька хвилин пізніше, то нам би довелося жити в різних кімнатах, а це було б образливо, бо за цей час ми вже встигли подружитися між собою.