Розділ 16. Елізабет

       Після цього ми обшукали все підземелля, опитали всіх, хто жив у цьому «палаці», проте ніхто з них не знав навіть, хто така королева Вільдорану, а про Кейтлін першу, то й поготів. І, на превеликий жаль, я знала, що це хоча й дуже болісна для Кортні та Едварда інформація, проте все ж правда. У нашій сім’ї вже з покоління в покоління окрім магії, передається ще й дар бачити правду та відчувати емоції, які можуть її перевірити. Тож ми були впевнені в тому, що нога Кейтлін не ступала на Цейнтейрус стовідсотково. Тоді де ж вона? Куди вирушила Кейтлін? Чи можливо її заманили в якусь пастку?

       Проте зараз не час було думати про це, потрібно забиратися з того «палацу», бо підкріплення наших ворогів буде вже дуже скоро. Але спершу потрібно підняти дух Кортні та її батьку, які геть розклеїлися після такої новини. А емоції я визначаю безпомилково. До речі, з Софією також було щось не те. Я розуміла, що це пов’язано також із її родиною, але з чим саме, не знаю. Можливо, щось схоже, проте якщо вона цього не розповідала, значить не хоче, щоб ми знали і я її розумію.

       Пояснивши Кортні та Едварду те, що в їхньому замку можна буде знайти підказки та вирушити на пошуки Кейтлін і відволікши Софію від сумних спогадів, я нарешті змогла видихнути з полегшенням. Не подумайте, що я егоїстка, але емоції, які вони відчували, відображалися на мені й у декілька разів сильніше. Тож це було не надто приємно та мимоволі викликало всі мої найгірші спогади з дитинства. В мене також були свої трагедії, дещо схожі на ті, що зараз переживають мої друзі, але зараз на це взагалі немає часу.

       Коли ми вийшли на пагорб, який був неподалік від «палацу», то озирнулися назад і побачили, що багато охоронців уже відійшли від недавньої сутички і об’єдналися разом з підмогою та чекають на ватажка. Отже, не можна було зволікати ні хвилини. Саме тому ми як тільки могли побігли вперед, але сильна втома, неспокійні останні дні та підземелля далися взнаки і вже через двадцять хвилин всі були змушені перейти на швидку хотьбу.

       Ми зупинялися дуже рідко, щоб трішки перекусити їжею, яку телепортували у когось, можна сказати, прямо з тарілки, бо створити її з нічого навіть найдосвідченіші маги, феї і інші істоти, які володіють чарами, не могли, а в цих джунглях не було нічого їстівного. Я ще не змогла вивчити багато інформації про різні світи, але Софі нещодавно розповідала, що тим, хто не живе на Цейнтейріусі, краще взагалі нічого не їсти з вулиці, бо рослини так само вороже ставляться до іноземців, як і місцеві жителі.

       Минуло декілька тривожних днів та безсонних ночей, ми вже майже були біля порталу до іншого світу, аж раптом прямо біля мого обличчя просвистіла стріла. На щастя, я встигла ухилитися. Адже вампіри не безсмертні, як про це часто пишуть у книгах, рани в нас не заживають миттєво, ми такі, як і всі.

       Після цього, я повернулася до Кортні, Софі та Едварда і сказала.

              -   Дівчата, дякую за дружбу, за те, що підтримували мене весь час в магічній школі, навіть за ці неймовірні пригоди, хоча вони дещо небезпечні. Удачі вам в житті. Кортні та Едварде, сподіваюся, що ви зможете знайти свою маму та дружину. А ти, Софі, станеш прекрасною феєю-мандрівницею-захисницею. Ми всі знаємо, що це твоє істинне призначення.

              -   Стривай,- сказала Софі.- Чому ти виголошуєш цю промову? Ти що, прощаєшся з нами?

              -   Так. Я залишуся тут та затримаю їх, щоб ви змогли покинути це місце.

              -   Але як же ти?- запитала Кортні крізь сльози, які знову наверталися їй на очі.

              -   Не переживайте за мене. Все буде добре. У мене якесь дивне гарне передчуття.

              -   Ходімо з нами, ми зможемо разом протистояти ворогу,- не здавалася Софі, вмовляючи мене піти з ними.

              -   Ні. Хтось з нас обов’язково має остатися тут та забезпечити безпеку іншим і я зможу найкраще це зробити. Не дарма ж готувалася стільки часу в спортзалі,- сумно посміхнулася я.

              -   Ти вже не передумаєш?- запитали в мене подруги.

              -   Ні. Я твердо переконана в своєму рішенні. Рятуйтеся поки можете. Вони вже близько,- сказала я, оглянувшись назад.

       Ми швиденько попрощалися і вони кинулися до порталу. А я ж приготувалася до бою. Коли вороги вже були біля мене і я готова була стояти до останнього, раптом все зупинилося.

              -   Стоп,- пролунав чийсь голос і всі одразу опустили зброю та схилили голови.

       Після наступного наказу всі розійшлися і я побачила її.