3

[ 5 ноября 2021 г. 21:20 ] ⁨ Вона дзвінко сміється серед купки безликих людей. Вона - кольорова, вони - сірі. Вона бризкає на них своєю фарбою, а вони струшуються, мов коти, на яких потрапила вода. Вони - то фон. Він сидить поодаль. Зараз він безсовісно заряджається нею. І через відстань він хмеліє від її аромату. Точно чарзілля. Зараз для нього вона - всесвіт. Зараз, бо потім - ні. Не можна. Категорично не можна. Вона не дозволить. А він просто не запитає... О, цей голос. У неї якось по-нелюдському чарівний голос. І не дзвінкий, мов у весни, а теплий, осінній. Іноді вона дзвенить (не реально уявити, як у неї це виходить), але часто вона оксамитово муркоче низьким теплим голосом так, що забуваєш про все на світі. Здається, вона спеціально якось налаштовує такий звук. Він давно спостерігає за нею. О, дуже давно. Він знає, що вона справжня. Це неможливо, але вона ніколи не грає. Не підлаштовується під інших. І цей голос не спеціально. Він для всіх, але для нього - особливо. А ще він ловить її очі. Це бездонні океани зелені. З кожним днем він все більше мріє тонути в її очах. Так, саме в її. У всіх є очі. Є зелені очі. Але в неї особливо зелені. Вони зваблюють, провокують на гріх. Дивляться прямо у душу. Це лякає, але притягує. В її очах танцюють бісики. Навіть тоді, коли вона зла. Тоді її бісики стрибають навколо жовтого багаття, що розливається по зелені зіниць. Його лякає потреба у ній. Кожного дня, кожної хвилини, кожної секунди... Але не можна. Не так. Не зараз.