Хатинка

Уявіть собі темний ліс зі страшними деревами через які не пробивається світло. Уявили? А тепер уявіть кота, якому на хвіст наступив слоник. Уявили? Так от, школярі бігли через темний ліс, який ви уявили, і кричали як сто котів і один слоник, котрому в хобот потрапив їжачок. Втікали перелякані діти від Бабая велетня. Попереду всіх біг Петро Дорошенко. Друзі його звали Петя Шлях. Дорошенко був затівало. Саме він збаламутив друзів прогуляти уроки і піти на прогулянку в ліс. А що в лісі? Блукали-блукали і натрапили на галявину на якій стояла старовинна хатинка з вікнами майже в землі. Дерев’яна старенька хатка так і манила до себе. Всім було цікаво, що в ній і нащо вона тут. Хлопці зважились залізти в загадкову хатинку.

- Та ні хлопці. Краще ходімо звідси, - сказала дівчина, якій було страшно.

            Звали боягузку Наталкою.

- Та що тут страшного! – вигукнув Славко Чичоткін.

            Чирик (так дражнили Славка), був товстим і незграбним. Тим не менш це не робило його боягузом. Зневажливо глянувши на дівчину, Славко сказав:

- Це ж звичайнісінька хата.

- Ага в самій хащі ліса, - з острахом дивлячись навкруги, сказала Наталка.

- Та досить вам базікати. Розвели туту теревені! – сказав Саня Коротич.

            Сашко був високим і таким худим, що коли грав у жмурка міг заховатися за шваброю. Друзі так і називали його – Швабрик. Діставши з кармана п’ять копійок, Швабрик сказав:

- Давайте так, якщо випаде цифра – то ліземо в хату. Якщо ж випаде герб то йдемо звідси.

            Швабрик високо підкинув монету. Підставив долонь аби її впіймати.

- Герб, - піднявши монету з трави, радісно сказала Наталка.

- Та що за дитсадок! – незадоволено вигукнув Шлях. Хто останній той робить за всіх домашню по математиці, - крикнув Петрик, і поліз у відчинене вікно.

            Так як математику ніхто робити не хотів, довелося лізти в таємничий будиночок, що стояв собі на поляні і нікого не кликав в гості. В середині було темно і страшно. Заскрипіли двері, із вікна подув холодний вітер. Друзі завмерли затамувавши подих.

- Начебто все тихо, - пошепки сказав Чирик.

- Ага! Тут живе страшний бабай і він всіх з їсть, - жартував Петя Шлях. – Це ж звичайна хата, що ви як діти.

- Ми і є діти, - перелякано дивлячись навкруги, сказала Наталка.

- Чур я перший! – крикнув Швабрик і побіг вперед.

- Хлопці ходімо краще додому, - сказала Наталка, яка відчувала, що щось в цій хатинці не ладно.

- Тікаймо від Наталки, - вигукнув Чирик, і хлопці побігли за ним у сусідню кімнату.

- Стійте! Не кидайте мене одну! – кричала Наталка біжучи за хлопцями.

            Не встигла Наталка завернути за хлопцями в кімнату, як хлопці бігли їй на зустріч з переляканими обличчями.

- Наталко тікай, - що є сили крикнув Чирик.

- Хватить жартувати! Стійте я вам покажу!

            Думаючи, що хлопці жартують, Наталка рішуче зробила крок в сторони кімнати з якої вибігли перелякані хлопці. Не встигла дівчина зробити другий крок, як зойкнула з переляку. З кімнати вибіг Швабрик і, не зупиняючись схопив Наталку за руку і потягнув за собою.

- Кого ви там злякалися? Миші чи що? – біжучи за Швабриком, сказала Наталка.

- Ага, миші! Як би ж то, - геть задихаючись відповів Швабрик, потім загадково глянувши на Наталку, сказав:

- Там Бабай.

- Хто? Бабай? Тобі скільки років дядько? – сміялась Наталка, вважаючи, що хлопці над нею сміються.

            Та Швабрику було не до жартів. Хлопець не випускаючи її руки тягнув дівчину за собою.

- Ага, і хто із нас боягуз?!

            Хлопці бігли що є сили. Чирик спіткнувся. Швабрик через нього перечепився. Наталка переплигнула через хлопців.

- Підіймайся! – крикнула Наталка простягнувши руку Чирику.

            Підвівшись, Чичоткін допоміг Швабрику стати на ноги.

- Що ви тут квапитесь, - підбігши сказав Шлях. – Скоріше побігли.

- Що там таке ви побачили, - підтримуючи за плече Швабрика, який забившись шкутильгав на праву ногу.  

- А болить! – крикнув бідолашний Швабрик.

- Мабуть вивихнув, - «втішив» Чирик.

- Не каркай, - терплячи біль, крізь зуби сказав Швабрик.

- До міста далеко, а бігти треба щонайшвидше, - переживав Шлях. – Не втечемо! Не вспіємо!

- Хто-небудь мені розтолкує від кого ми втікаємо? – роздратовано сказала Наталка. 

            Хлопці переглянулись. Шлях кивнув Чирику, щоб той все розповів Наталці.

- Коли ми залізли в ту кімнату…

- Це коли ти нас чекала.

- Не перебивай, - дратівливо топнувши ногою, сказав Чирик, Швабрику. – Та от коли ми зайшли в кімнату…