Глава 5.

Панікувати чи не панікувати? Оце так запитання. На цій вулиці майже усі крамниці зачиняються рано. І літають чутки, що до ночі не варто затримуватися: п'яниці обкрадуть, а не дай Боже і поб'ють. Схоже, правду мешканці шептали…
Закричати щосили так і кортить. Але регіт став гучнішим, кроки чіткішими, і я зрозуміла, що там не дві особи. Більше, значно більше. Близько п'яти. Матінко, прошу, лиш би вони не йшли сюди… А раптом мене схопив їхній "побратим"? І що далі буде? Страшно уявити. Вже повіки сіпаються, ноги тремтять. Пульс надумав і собі вирватися та втекти. Якщо це продовжиться, я втрачу свідомість. А це ще гірше, бо зі мною казна-що зроблять. Ну як таку симпатичну дівчину, та ще й непритомною, залишити? І сміх і гріх. Час пригадувати молитви, що бабуся вчила.
-Ваньок, ти ж казав, що нині тут кралі будуть увесь вечір бігати… - озвався якийсь з них.
-То б так і мало бути, бо у буті-іку зі шмотками якісь акції бул-ли…
-А що, твоя не пішла?
-Нє, до сусіда на каву намилилася.
-Ти за сусідом тим слідкуй, а то ще вкраде твою "крихітусю"! - а такий бас з гірким сміхом викликав у мене ще гірше дриґотіння. Господи, оминіть цей провулок, не звертайте на нього уваги! І цей мерзотник най мене не чіпає! Як я хочу додому…
Поки сльози текли рікою, я згадувала нинішній сон. Передбачення? Ні, я в такі штуки не вірю. Але й випадковість мене останнім часом не полишає. Чи то не випадковість?
-Фух, пройшли, - шепнув той, чия долоня не давала мені і повітря ковтнути. - Просять ж молодь, аби не вешталася в такі години, а тут красуню надибав. Заблукала, чи що? - звільнив нарешті мій рятівник, хоча це ще не підтверджений факт.
-Хто ти, у біса, та… - хутко розвернулася я з надією розрізнити риси обличчя незнайомця. Але, як і гадалося, темрява зіграла свою роль.
Тиша. Мить, в яку, напевно, обидва старалися роздивитися зовнішності, тривала "безкінечність". Напружене мовчання, збентеження, подив. І поки я годувала силует переді мною витрішками, моя рішучість знаходилася між "дякую" і втечею. Однак, я не витримую і видаю:
-Що ти тут робиш?
Дурнувате питання, та все ж...
-Не твоє дільце, красуне. До того ж, я першим запитав.
-Я н-не буду говорити щось маніяк-ку…
-Маніяку? Тоді нащо цікавишся ним? - ноти насмішки змусили здригнутися. - З чого б це так думати тобі?
-Судячи по недавніх ДІЯХ та часі.
-Ну, тут ти маєш рацію… До слова, про "ти". Я старший за тебе.
-А це тут при чім? - сміливіше продовжила. - Про який вік йде мова, коли не знаю, з ким спілкуюся?
-Гм… Гаразд, я…
-Астро-о-о! - гукала Аня.
-Панно Астро, де ви? - Михайло теж "не відставав".
-О, нарешті! - якийсь камінь з душі впав. - Я піду, бувай!
-Чек… - хотів ще щось додати він, але я все-таки накивала п'ятами.
Отож… Що це було? Спасіння чи везіння? Сподіваюся, засну я без проблем, а то так і гризе мою допитливість та особа. "… молодь, аби не вешталася в такі години...", так? Значить, дійсно старший. Імені так і не дізналася. Та це не має значення, якщо ми ще не зустрінемося.
Міша ніс позаду мене та Анни ту коробку, через яку "Санта-Барбара" мало не стала реальністю. Однак, таке недознайомство теж внесемо до цієї категорії. Розпитавши те, якого дідька я залізла у "дебрі заради кота", парочка заспокоїла свої фантазії. І мовчанка собі б гуляла з нами, та натомість, подруга вчіпилася з палким бажанням дізнатися мого охоронця:
-Чуєш, а чому ти така сувора з ним?
-Так треба, - відрізала правду я.
-Бідненький, - крадькома глянула на блондина ззаду, - у нього важка робота. До речі, а скільки йому?
-Двадцять. Наприкінці літа день народження.
-Ого! Не виглядає на ті двадцять…
-І користується цим. Дівчата стадом бігають.
-Ох, хоч би мені в те стадо не записатися…
-У тебе ж Максим є, хіба ні?
-Ну…
Зіниці зафіксували постать, що крокувала нам на зустріч. Досить знайома, скажу вам… А, та це ж наш любий Ян Батькович. Той хвостик я вже всюди впізнаю. Анюта, розповідь якої перервалася, (а я її з самого початку проґавила) зупинилася. Мені та юнаку теж довелося спинитися. І що? Ну, нехай то вже удруге за цей триклятий день, але сцена повторювалася, тільки під світлом тутешнього ліхтаря, і на перехресті.
Я дивилася на Яна, Ян на мене. Свердлив сірими, як його ж штани, очиськами; вигинав брови, ніби погрожуючи; розкривав рота, але тут же затуляв, помітивши компаньйона поряд зі мною. А у того, не забувайте, славнозвісний багаж…
-Кхм, Аню? Не познайомиш? - перевів погляд на кузенку той.
-А? Авжеж! - що це за запал, гадки не маю. - Це Михайло, охоронець Астри. Він допоміг з пакунком, що бабуся передала.
-Он як, - наблизився до вищезгаданого рудоволосий. - Ну, спасибі.
Предмет зазвичай передається з рук у руки швидко, без особливих жестів чи ще чого. А споглядати цей процес між цими двома молодиками було цікавіше: уповільнена зйомка, іскри з-під лоба, пряма лінія губ… Хлопці, ви це чого? Що не так? Не вподобалися? Ну, не моя провина. 
Пробубнівши щось собі під носи, усі розійшлися, "як в морі кораблі". Мій колега потупився в дорогу й набирав на всі груди повітря коли-не-коли, а от гримасу новоспеченого "друга" не хотілося і уявляти. Ну що такого у тому, щоб прийти на поміч юній дамі? Елементарні ввічливість та етикет, яким навчений кожен особистий працівник. Та й у школі тому навчають, хіба ні? Хтозна.
Мої прогулянки по традиції "скромні". Мається на увазі те, що тривалістю від половини і до цілої години. Зиркнувши на годинник, мій зад сповістив мене про докори батьків, без яких це не обійдеться. О, підбори на сходах! Значить, мама спускається. Хороший початок.
-Доню, люба! Що за затримка? - схвильовано поставила питання блакитноока жіночка. 
-Вибач, ма. Забалакалися, не слідкуючи за часом.
-Забалакалися? З тою новою товаришкою?
-Так. Просувалися на "вищий рівень" в дружбі.
Позір став похмурим, недовірливим, тому перенісся на жертву поряд. Шоколадні перлини не приховували тої (не зовсім) правди, серйозно "відбивалися" від кришталевих віконець. Господиня дому хмикнула, постукала взуттям та озвучила вердикт:
-Цього тижня графік незмінний. Ти займаєшся на уроках, а після них відпочиваєш удома. Та є одне "але". Жодних гулянок протягом чотирнадцяти днів.
-Що? Я ж вперше за місяць з кимось вийшла на прямий контакт, ма...
-Доки не врегулюють те пияцтво, доти не зрушиш з цієї території без мого дозволу. А щодо контактів, - приклала вказівний палець до підборіддя вона, - то завтра матимеш. Старший син сусіда прилетів з Австралії на місяць. Запросили нас на каву.
-То ми сім'єю навідаємося?
-Ні, лише ти з Михайлом. Твій батько займається проєктом, презентація якого у п'ятницю. Я теж докладаю зусиль і підтримую його. 
-А на котру? - якась надія зародилася у моїм серці, та для чого вона - загадка.
-О пів на п'яту. 
Кивнувши, мій маршрут звівся до вбиральні. Нереальна жага змити з себе цей день. І не мовити, що чудовий, але й на три зірки не заслуговує. Могло бути і краще. Над гіршим сумніваюся. Отож, вітай мене, блаженний, гарячий дощику.