Через твої забаганки

Глава 9.

Як гадаєте, які відчуття можуть виникнути у обох людей, що намагаються знайти собі місця у тісному контейнері? По-перше, усі частини тіла ниють про свободу руху. Ну а по-друге, кришка хоч і нещільна, має де-не-де отвори, але кисню все одно бракує. Чудово, просто чудово. І навіщо я таку схованку собі вибрала? Ні, не так. Якого біса він до мене поліз? Що, неприємностей забракло? Жахливий дискомфорт, аж невдоволено попихтіти захотілося. 
-Тс! - приклав пальця під свого носа цей телепень, опираючись то на свої кінцівки, то на моє тіло. - Видаси звук - тобі капець!
-Це ще хто кому його влаштує! - кричу тим же ж шепотом, що й раніше.
-Нас зараз знайдуть через тебе!
-За себе говори!
Особа наді мною таку погрозливу гримасу вивела, що одна нещасна мураха чи то в прямому, чи то в переносному значенні пробігла по шкірі. Так, ніби ти мені щось приробиш, дорогенький, ой-ой-ой!
-Повторюю ще раз: звук - тобі капець.
-Та невже? - гучніше видала я.
-Напрошуєшся, щокаста?
-Зумієш мені нашкодити?
-Пошкодуєш.
-Ще чого!
Не знаю, на що саме я розраховувала: на те, що нас тут же спіймають, чи на те, що ми поб'ємося у цій клятій штуці з пластику; на те, що цей хлопець вистрибне і видасть нас, чи на те, що заткне мені рота. Останнє, по правді, справдилося, але не з допомогою долоні…
Його теплі губи накинулися на мої: сміливо, впевнено, з краплинами злості, оскільки стихнути моїй нескромній персоні не вдавалося. І те тепло, той дотик ледь солоних уст закликав усі можливі та неможливі почуття на власну конференцію, де запанував хаос. Такий хаос, що, здається, спинити не вийде. Принаймні я допетрала, що то не в моїх силах. 
Як це було? Що це було? Не підберу слів. Проте, через розплющені сірі очі виднівся теж своєрідний шок, а ще, певно, спантеличеність. Спантеличеність, тому що є різні способи втихомирити набридливе дівча. Ян пішов найскладнішим шляхом: і у нього, і у мене скоро чайник закипить. Втім, найгірше і "найспекотніше" лише попереду. 
Збентежене обличчя недоспіврозмовника повільно збільшувало відстань та досліджувало мою реакцію. Вона ж виявилася не з приємних... Щоки горять, серце божеволіє, губи тремтять, сльози набираються, бо… Бо ти нахабно вкрав мій перший поцілунок, дурню! З тобою я подібного не планувала! Я взагалі тебе у романтичних планах не бачила! Та навіть дружніх! Як? Як ти посмів так вчинити?.. Це… Це принизливо. Це не тільки топче мою гордість, це… Боже, очисти мою пам'ять. Цей елемент у ній зайвий, він не потрібен. Він руйнує спокійне життя, що тривало до цієї миті.
-Хом… Ти що… Плачеш? - якось боязко запитав рудоволосий, але моя тактика наполягла на ігноруванні. Ліпше змовчати. - Я… Я того не… Не хотів…
НЕ ХОТІВ, ЕГЕ Ж? Взяла і повірила. Як мені соромно…
-Астро, я… - ні, не називай мене по імені. Воно геть не звучить так, як треба. Облиш. Не чіпай. Забудь. Відчепися. Це жалюгідно.
Найвищою точкою потрясіння став момент, коли юнацька рука торкнулася лиця, а початки струмків протерли пальцем. Ні, ти що… Ти не жартуєш? Піклуєшся?.. Серйозно? Припини! Припини негайно! Не тобі проти моїх рік дамби зводити! Чуєш, не тобі!
-Де вони поділися? - гукнув старший син, який нібито наближався до нашого сховку (чутно по крокам).
-Десь у тім районі! - допоміг йому незнайомий хлопчисько із гостей. - Неподалік!
О ні-і-і-і, це кінець. Ще не вистачало в такому вигляді перед усіма постати. Ще не вистачало обох застукати у такому становищі. Ох, не вистачало! Незабаром нові плітки підкорять місто, репутація піде на дно. Ні-ні-ні! Дідько, що ж за день? Що за вдача у мене… Жахіття, мамо жахіття…
-О, попався! - переможно мовив Марк, піднявши покриття. - Стоп… Попалися? Ви тут… Як ви помістилися?
-Будь другом, відійди, - аж ніяк не дружелюбно попросив той, що зверху, - нам ще варто вишкрябатися звідсіля.
Русявий з подивом відступив, а винуватець винятково моєї Санта-Барбари акуратно "виринав" з басейну гарячого повітря, яке ми удвох встигли надихати. Далі ж цей, вже без найменшого поняття, яку йому кличку дати, виявив бажання пришвидшити процес мого звільнення з "обіймів" коробки. Та дана пропозиція запалила не вогник заохочення, а жагу спалити щось до тла. Мені б до свого дому. До рідного дому за огорожею. До порожньої місцини, без охочих потурбуватися. Я потребую самоти.
Власне, вивільнитися у мене вийшло. А от підняти заплакані вічі - не дуже. Я тупилася у траву, кущі, той же ж бісовий контейнер, і ображалася. Ображалася на те, що поряд дехто дихав. Тому будь-які вагання щезли, я поставила три питання:
-Забава завершена?
-Ну, - замислено тягне герой, - по факту, так.
-Переможці?
-Та-а… Ними ви і є.
-Зрозуміло, - інколи перемога не радує, - приз який?
-Чотири дні на термальних водах з найкращим номером у вишуканому готелі. Безперечно, за мій рахунок.
І цей переполох через якісь басейни з окропом? Через королівські умови на протязі кількох діб? Через смішну суму грошей? Заради цього я подарувала перший поцілунок тому розбишаці? Заради цього? Це реальність?
-Астро, з тобою усе… - ще один за мене хвилюється, ну так, ну так.
-Відмінно, - стримано повідомила та рушила на вихід. - Будь ласка, запиши цей виграш Яну з Анною. Дякую.
-Що? Яке записувати? Агов, стій! - наздоганяв він. - Ти куди? Розваг ще є безліч!
-Іспити. Готуватися хто за мене буде?
-Але ж…
-На все добре, - сердито відрізала наостанок й проковтнула язик, залишивши усіляке слівце на тім газоні, а обурення з подивом у зрадницькім сховку. Задерла свого носика вище, хмикнула, і пошкандибала у зворотному маршруті. Міша мовчки послідував за мною, хоч і поцікавитися, видно, кортіло. Проте, такий допит, як я влаштувала охоронцю, не подіє на мене ж. 
Варіантів самозаспокоєння у моїх мізках обмаль: солодке закреслить ідеальну фігуру та личко; ключем вбиральню зачинити на невизначений термін - це все одно, що жбурнути сірник у бензин; поскаржитися матусі чи татусю на нижчого і пояснити ще й, якого лисого я вчіпилася, - дно болота, у якім засохнеш і закам'янієш. Ну чим я провинилася, чим я таке заслужила? За що моє серце лупцює доля? Безсердечна доля…
Я у пурпуровому царстві. Загорнута в осінній плед, немов гусениця готується переродитися метеликом, підвела коліна до грудей та обіймаю їх. Обіймала щосили, ніби то рятівна гілочка у пориві вітрів. Стискала і свердлила касету пам'яті, де зберігся кожнісінький кадр мого провалу. І провалилася в безодню, в якій плівка блокує найменший рух. Пастка, з якої не вирватися.
Перлини кольору сталі за убогу хвилину переливалися то безглуздою люттю, то непідробною ніжністю зі зніяковілістю. А ще, в них промайнула якась іскринка. Мікроскопічна блискітка, яка, мабуть, впала у мою зелень і затаїлася у ній. Та не затримувалася ця яскрава пилинка в очах, подалася до губ! До чутливої, тендітної шкіри, що надає перевагу лагідним смакам, солодким пахощам і витонченим стравам. Однак, сіль перейшла поріг без вагань. Перейшла і загарбала на вічність дівочі уста у чужий полон.
Як погладжу палаючі щічки, а з ними і сухі малинові подушечки, то накриває не хвиля, - дикий натовп комах. Але боротьба на поверхні не така страшна, як боротьба всередині… Крилаті ж однозначно ціляться у мій живіт! Нехай я не в змозі збагнути, що саме приніс мені той контакт, та кулаки міцніше стискають фліс, і брови невдоволено гнуться: диво-уява зображує фантастичну битву між людиною й метеликом. У ній. Зобов'язана. Перемогти. Я. 
Тому що жалюгідно.
Тому що він не гідний.
Тому що нижчий із вищим.
Тому що це зветься ганьбою.
Тому що так не буває.
Тому що це казка, хай знає.
Тому що не подобається…
Тому що нікому не хочеться...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше