Глава 16.

Золотисто-смарагдовий шовк. Квіти. Багато квітів. Різноманітних, причім. Грає ERA - Ameno (за бажанням, можете справді увімкнути). У приміщенні, чи то в очах, котрі сіпалися, потемніло. Сльоза ладна прямо зараз скотитися по блідій щоці. Усмішка гірка, і, певно, синя, як від активного часопроведення у холодній воді. В принципі, я відчувала себе нею облитою. Не знаю, може взагалі з розпачу хапав інфаркт.

Маю на увазі похорони своєї нервової системи. А ви про що подумали?

Я залетіла "щасливо-навіжено" у крамницю. Швидко привіталася і нарікнула, що наче тут мене учора не було. Тітка за жовтим столом з подивом покліпала, сумнівно кивнула й підтягнула кутики губ.
-Добрий день, - увійшов Марк.
-Вітаємо в нашій… Крамничці, - запнулася на мить господиня. - Що шукаєте? 
-Букетик, - розглядала полиці з вазонами няня. Бр-р, яка там лежала пилюка раніш…
-Для кого? 
-Для моєї… Дівчини, - не без хвилювання лишився й русявий. На останньому слівці тітка Мар'яна зупинила свої перлини на мені. Ніби щось і хотіла запитати, але я випередила:
-Троянд рожевих би, якщо у вас є. І загорніть красиво.
Головне - абсолютна тиша і незнання моєї нескромної персони персоналом цієї скромної будки. Мовчіть…
-Сину, - гукнула ЙОГО ж мати, - принеси "Зоряний" рулон сюди. 
З комірчини донеслося щось на кшталт згоди, а згодом - юнацькі кроки.
-Ще що? - простягнув руку з коричневим папером та золотистими зірками на нім. - Квіти діста… - підвис він, як тільки мене позіром схопив. На тобі: брова питально вигнулася; рот небагато, та все ж роззявив. Мовчи, дурнику, мовчи…
-Рожеві троянди дістаньте, - вказала пальчиком на кут, переповнений букетами.
Сіроокий скривився. Ну я ж не китайською пояснила, ну піди за ними, дідько-о-о…
-Синку.
-Так-так, уже… - потупився у підлогу й рушив до замовленого. 
Моєму мисленню, вибитого нервами та поганим передчуттям, чхалося на будь-що живе, що рухалося, і не зовсім. Паніка. Триклята паніка. Хочу в своє пурпурне царство, і без зайвих голів чи голосів, а тим паче, без відеокамери фірми "Міс Корнелія". Господи, чому я не набрала хоча б ще п'яти балів з тої англійської. Дискомфорт надалі б розглядав мене за міцною стіною комфорту. За що зі мною обійшлося так це літо? З якою метою я тут стирчу, як гілка дерева в ідеально залитому бетоні? А, так, це ж винні мої сідниці. Самі напросилися пригод, то ж тепер адреналін в їхньому розпорядженні. 
-Особливі побажання?
Квадратна біла карточка з маркером у руках продавщиці мала б згоріти за моїм бажанням, але розумний кавалер передчасно збувся її відмовкою.
Раптом задзвенів чийсь телефон. Рингтон був невідомим для моїх вух, однак, лунав зсередини сумочки, з якої шмат пластику незабаром витягнули.
-Я зачекаю вас ззовні, - попередила нянька зі смартфоном в руці, приймаючи виклик. - Слухаю... - і двері за нею зачинилися.Повітря, якого так не вистачало через переживання, здавалося вже набагато більше, ніж до того моменту.
-Бо-оже, - закрив обличчя долонею сусід. - Як ти з нею в одному домі знаходишся… 
-Чесно, - видихнула з полегшенням, - сама не знаю… 
-Я можу оплатити карткою?
-Звичайно, - підійшла до потрібного апарату збентежена власниця, - давайте сюди.
За процесом оплати я свердлила дірку у рудоволосому. Ну от чому вдача любить познущатися з Астри, ще й у такий день? Що ти тут забув? Чому не за футболом чи ще чим? Чому саме нині… О, комусь теж вподобалося пропалювати моє личко. Вражаюча можливість, Яне Батьковичу.
-Йдемо? - підсунули мені під носа бутони невимовного аромату, аж якась хвиля втіхи накрила.
-Угу, - усміхнулася новенькому подарунку. Його поставлю у своїй кімнаті цього разу.
-Стійте! - вигукнув зненацька веснянковий чорт. Наша парочка спинилася біля виходу і повернула голови. - Ви, - продовжив не так емоційно, - завтра будете вдома?
До чого це тому дурнику? Розпорядки днів останнім часом в нас не з найкращих. Дякуючи темноокій мадам принаймні.
-Особисто я - до п'ятої, - відповів молодик поряд, а за тим поглянув на мою персону. - Чи ти маєш пропозиції?
-Та ні, нема. Я нікуди не збираюся завтра, - стенула плечима. - А що?
-Гаразд, - видав той, кивнувши, - ідіть, ідіть…
Марк та наша скромна трійця попрощалися, тож нерви призупинили траур. За дорогу ніхто і не пискнув(майже): вогняна пташка з кимось домовлялася на іншому кінці шнурка, курча несло пакети з букетом, а я поволі розслаблялася, сподівалася на краще. Ну, театр минув уже. Минув, як звичайний екзамен. Моя впевненість після цієї (не)значної події дивилася на дракона поряд незрозуміло. Ніби й нестрашно, але й гарантії на рідкість її фокусів нема.
Вдома, пролежавши годину у себе, здоровий глузд отямився. "Достатньо гризтися цим, - рішуче постановила, - є й так чим зайнятися". Он, як щедро встелився запах легкості й невимушеності… Солодкого-солодкого пиріжка з варенням із рожі. Аж шлунок оду заспівав. Вічно не дається мені під контроль, бурчить, коли заманеться. Так чи інакше, з'їсти тих самих пиріжків не відмовилася б. Та й давненько їх у нас не пекли, варто нагадати.
Гадки не маю, на що витратила свою увагу перед вечерею. Переглядала папери у шухлядах, нарешті, вільного стола; підрахувала, скільки романів під мою пам'ять потрапило, завдяки читацькому щоденнику. Був він, до речі, у своєрідному стані "занепаду", оскільки набридало, що перекази деяких творів були подібними в початку і кінцівці. Серед них є ті, що мені, безумовно, якось вподобалися, проте… Таких два чи три, а у списку більше десяти. Куди далі повіяло думи - Google карти не змогли відслідкувати.
-Пані, - гукнула Ліза, - за хвилин п'ятнадцять вечеря. 
-Добре, - відмовила покоївці понуро, що одразу виправила нотками хорошого настрою і дотепності. - Я сама?
-Ні, ви з міс Корнелією.
А ні, могла й не виправлятися. Хоча, чого мені вже боятися? Завтра брехати їй не доведеться, сьогодні доводили стосунки (дивно, та все ж). Завести тему розмови у кут шопінгу? Довго не протримаюся. Випитувати щось особисте? Ні, нав'язливість нізвідки не виникає. Але і промовчати незручно.
За тарілкою картопляного пюре я збулася вагань, залишила все на самоплив. Байдуже, чи тихо минеться, чи яке слівце зав'яжеться, ініціатором стане вона. Навіть якщо ініціатором цієї всієї маячні цього літа виявилася я. Після повернення батьків налагодження повинне увірватися туди, де воно перебувало до цього.
-Не можу відмовити собі у компліменті твоїй актрисі, - взялася досліджувати склянку води у своїх пальцях нянька. Попри те, що ми вже завершили трапезу, жіночка так посміхалася мені, що вибрати між утечею та затримкою було складно. Пошкодувала… - Нікудишня, м'яко кажучи. Кавалера не того обрала, певно, - зробила кілька маленьких ковтків, - бо він мені не чужий...
Сонний параліч дібрався до реальності.
-Камінські мої добрі друзі, хоч і наївні. Я у вівторок подзвонила до них, аби запитати, що вони думають з приводу ваших стосунків, - її вічі звузилися. - І нічогенько проти. Зраділи, що знайшов собі суджену. Аж смішно.
-А як… Як ви… - ледве-ледве складала речення.
-Здогадалася? Досить того, що кохання у вас неправдоподібне, так ще й… - раптово підвисла, начебто сумніваючись. - Ну… Скажімо так, за такими, як ти, постійно вестиметься нагляд. Які конкретно зв'язки я маю і де саме, як на мене, некоректно ліпити. Просто знай це, - піднялася з крісла "її величність", зриваючи цю бесіду. - А, точно! Забула. До кінця тижня - ні кроку з дому, зарубай на носі.
Я вросла в підлогу і ногами, і очима. Жалюгідно вийшло. Цирк влаштувала безкоштовний, нее підозрювала серед публіки камер. Занадто простий фокус обрала, ось тому й провал.
-Зачекайте! - дурнуватим тремтячим голосом крикнула, аж ділова особа з ручкою дверей підстрибнула. - Ви… Ви все доповісте їм, чи не так?
Завмерла. Секунди мовчання змушували ненавидіти і труситися всяку клітинку тіла. Ступня готувалася тупнути ввічливість, однак, обійшлося без цього.
-Ні. Ні, я б вчинила так. Та тобі пощастило, погодься. От тільки це не звільняє тебе від нормальної, бажано відмінної поведінки. Без брехні. Успіхів, - і стіни їдальні відбили звук самотності. Настільки сухо це сказали, аж зрадницькі сльози потягнулися до вій, загарбали щоки. І через що? Дурнувату затію, якої мені конче треба було.
Я порушила свій графік сну. Вівці марно збиралися в отари. То не вперше, але й не з приємних речей. Будь-які роздуми, задачки, непорозуміння і тому подібне настрій викинув у смітник. Нічого не хочу, нікого не хочу. Оглухнути та осліпнути на декілька діб. А що? Нащо вислуховувати шепотіння, спрямовані на тебе? Чи шкодують, чи принижують, чи хвалять. Деякі органи всохнуть від схожої інформації. 
Я начхала на людей, що поряд. Ще хвилюватися чи цікавитися кимось в цім становищі не вистачало. Зійде нанівець спілкування, не зійде - подумаю пізніше. Абсолютна байдужість і порожнеча. "Індик ти, а не Астра", - підсумував моє бурмотіння Михась. Кучерявий довго читав лекції про те, як погано бути злюкою, тицяв у плечі, що не підбадьорювало, а сильніше пригнічувало. В якусь секунду я зіскочила і виштовхала те карооке диво за міцні дерев'яні дошки, зачинилася на ключ і кинулася під тонку ковдру.
Сніданок пролетів як скажений, обід теж не забарювався. По правді, їсти пюре укотре не знаходилося і близько до моїх планів. Ображено бубніти, скаржитися подушці - варіант спокусливий. І скаргам я присвятила гідний відрізок свого часу - від восьмої рання до третьої дня. О четвертій допетрала, що негатив виснажує, та й самі сльози чи бабусині буркотіння набридають. Однак, певні рішення, прийняті в період образи на саму себе, не зникали чи анулювалися, ні. Ждали ситуацій, які їх затвердять.
Ближче до вечора спочивала в саду. Сидячи на лавці, я не відволікалася від маленької блідої цеглинки в нашій огорожі. Від губки чи сиру не відрізнити. Дивно, неживі предмети володіють таким гіпнозом, а рідко підкоряють собі з його допомогою живого. Ймовірно, уночі я копатиму яму серед біологічних і психологічних статей. Як би математика косо не поглядала на мою персону із полиці, не до неї душа поки, не до неї… Щось пов'язане з дослідженнями тіла пошукаю, аби розбавити не зовсім теплу атмосферу.
-Ти куди зібрався, Альберте? До мене, чуєш? - пролунав знайомий голос. Альберт - декоративне кроленя, на яке напросився Майк. Його старший брат обіцяв йому два роки придбати якого улюбленця. Гадки не маю, коли точно така примха була здійснена, але років кільканадцять тому я теж не давала спокою таткові з настирливими "хочу кішку" чи "хочу папугу". Папугу батьки категорично заперечили, тому що крикливих у маєтку вистачає. А от кішка... З'явилася, та за пару місяців як крізь землю провалилася. Викрали, чи що. Особливого обурення чи жалю втрата в мене не викликала. Хтозна, може, я б зараз і погралася з пухнастим кошеням. Діяло б як антистрес. Наполеглива ця образа.
-Ех, - зронила тяжко, - якось накручую я себе. Це втрата не з вагомих, все ж.
Недалеко звідси почулося зітхання, доволі гучне і теж скорботне. Стоп… Не пригадую настільки гучного видиху. Не в стилі сусідів.
-Хто це? - поставила питання зачиненим вікнам, парканам, та містечкам, де ще б сховався невідомий. Натомість зашуміло дерево. Нечуже дерево. Підозри приїхали. - Анно? - пішла у напрямку дуба, зазираючи вгору. - Ти що, уза… Ян?
Власник цього імені зосереджено розглядав мене, невинно кліпаючи. Відколи це мій дуб анексували?
-А я вже й зневірився. Слух відмінний у тебе, - Бог компліментів знайшовся.
-Це жарт? Якого дідька ти тут? 
-Я поговорити хотів, - сказав прямо він, - хоч і ти непривітна якась.
-Хотів - перехотів, зліз негайно!
-Але…
-Не-гай-но! Страх загубив? Зараз приведу! - власні нігті ледь не роздирали пояс своєї господині.
-Ади, - приклав до чола долоню рудий. - Чом ти таке роздратоване?
-Бо дехто мій спокій як… Як дошку розламав! Забирайся! - ох, скоро кипітиму і без ста градусів!
-У хом'яка ПМС, чи що? Не знав, що і у гризунів така штука є, - захі-хікав бісів співрозмовник. 
ТА ЦЕ… Це перейшло всі межі! Неподобство! Ти… Ти… Ти… Ти просто… Я тебе не можу… Як же ж ти… Ти… А щоб ти луснув!