Через твої забаганки

Глава 17.

 Досить складно було обрати вдале порівняння: киплячий чайник на газовій плиті, розлючений бик перед червоною тряпкою, діючий вулкан, лев у клітці, чи вогонь, який швидко проковтував будь-яку будівлю або ліс. Серйозно, після вчорашнього нічого провокативного краще не чинити. Однак, як бачите, Ян Батькович іншої думки! Цього телепня ладна закопати прямо тут і зараз.
-Чш-ш-ш, ти поглянь на себе, бідолашна, - зліз він і помалу взявся підходити до мене, вкопаної і розлюченої. - Я лише пожартував, а в тебе алергія… О, пам'ятаєш, при нашій першій зустрічі було подібне? Це так твоя вередливість на тебе ж і діє.
Та що ти таке верзеш, довбню!? Напрошуєшся на горіхи?
-Спокійно, спокійно, - підняв телепень свою руку і… Поклав на мою голову?! Ти знущаєшся? - Я зайшов поговорити, а у мишки приступи агресії. Ось, - почав… Гладити. Гладити. Я тобі що… Собака? Е ні, такого ставлення я не терпітиму!
-Та як ти… - замахнулася долонею на його щоку, та за мить до ляпасу її схопили.
-Що з тобою, щокаста? 
-Це з тобою що, балакучий дурню? Що ти тут загубив? Якого лисого ти вештаєшся на моїй території? Вештаєшся там, де є я? Це мене бісить, розумієш? ТИ мене бісиш! - захопилася лупцювати йому груди кулаком, пальці тицяти вийшло б ризиковано для них же. Чубатий просто витріщався і мовчав, на щастя. Я ще не завершила! - Достатньо тобі і твоїй кузенці втручатися в МОЇ володіння і МОЇ думки! Затямив? Я тобі не хом'як, не миша, не щокаста і ще кого ти там встиг собі напридумати! Я Астра Лептанова, і такі, як ти, до мене не приближаються ближче, ніж на метр чи два! Проте, - зробила паузу на секунду, щоб більше повітря набрати, - ви маєте сміливість дивитися мені в очі і підступно проникати туди, звідки вас би вигнали за першої-кращої потреби! Що тебе спонукає вриватися у заборонені місця?
Подив з веснянкового обличчя не спав, наполегливо тримався і відповідав впевнено за свого хазяїна:
-Заборона.
-Тобто, ти… Чхаєш на закони, відповідно? - абсурдно прозвучало, навряд чи цей чорт злодій у прямому сенсі.
-Ні, - похитав головою, - в межах розумного.
-Де є зв'язок між тими "межами розумного" і "чужим подвір'ям", не поясниш? - після цього питання рудий нахмурився і звузив вічі. Ну-ну, часу довго мислити я не дам!
Здавалося, юнак перебирав аргументи: щойно розкривав рота, слова втрачали сенс і пелька за секунду закривалася. Сталевий зір шукав підказок то у моїх смарагдах, то у траві, то у дереві. Ніщо тобі не допоможе, дорогенький, проблема твоя…
-То що? Зв'язок? - шкода, що він вищий. Дивитися на співрозмовника ростом нижче при суперечці приносить задоволення. - Нема? Тоді чому ти тут? - і неждано, скоріш за все, для себе (як і для мене), на його щоки всівся пан Рум'янець. Соромно, мабуть. - Ти не можеш уявити собі, скільки бід від цього, дідько, знайомства! То ти нахабно стрибаєш сюди, то твоя сестра двоюрідна з сюрпризами! Але попри те, що її я бачила частіше, винний все одно ти!
-Чому це… 
-Та тому що ти… - і спогади про поцілунок вчасно відвідали пам'ять разом із вечіркою Марка, і попередніми зустрічами. Трясця! - Тому що ти… Тому що я… Через тебе… Склала екзамен на сто вісімдесят п'ять!
-Е-ем… - пика стала кам'яною. - А я… До чого?
Та до того, що я… Я… Я про тебе… ДУМАЛА! Ось… Але, безумовноно, не скажу тобі про це!
-Це був екзамен з… Англійської… От, - чим я полегшила собі цю суперечку?.. Браво логіці…
-Ми не могли писати один екзамен в одному місці, тому я досі не розумію, чим не вгодив.
Ну, як кому, вгодив…
-Та… Йди ти, знаєш… - вже зібралася розвернутися я, як тут вчіпилися за плечі.
-Ні, ти розповіси, я не допетраю…
-Нема що петрати, - пробелькотіла і видала насуплено, - я зараз не в Сінгапурі.
-Ще раз.
-Тобто, ще раз? - хто тут наказує? - Чого тобі від мене треб-ба? - набір образ вилетів з уяви.
-Ти склала екзамен з англійської на сто вісімдесят п'ять, цілком прекрасний результат, як я вважаю. А до чого тут моє ім'я і Сінгапур…
-Не поїхала, тому що балів варто було набрати більше, а завдяки тобі цього не сталося, от. Задоволений? 
-Я в чім винен? - наполягав на своєму, аби усунути непорозуміння. - Не відпущу до тих пір, доки не зізнаєшся.
-В чому з-зізнаватися? - палаючі щоки підказували мізкам, що бесіда звернула щось не в зовсім правильному напрямку. Ні… Як би збрехати? Хоча, тут, швидше за все, питання не те…

 

Я не збрехала собі?

 

-Самому цікаво.
-Що цікаво?
-Щокаста, не міряй роль тупенької, погано виходить, - тихіше патякнув, наблизившись, певно, до вуха, - і не личить. Моє питання - це не таблиця тригонометричних функцій. Я тебе що, випитую косинус зі ста вісімдесяти…
-Одиниця з мінусом, - перебила його, що нібито мало врятувати. Я б погодилася йому табличку всю, яку знала, розповісти, але не те… 
-Що? Що ти… - засміялися у мене за спиною. - Жартуєш? Кх... Ха-ха… Ти ту таблицю завчила? - не припиняв пхикати.
-Авжеж.
-Господи… Я й половини не пам'ятаю, а ти… Матиму на увазі, - якогось біса проста утримка перетворилася в обійми. Е ні-ні-ні, я тільки-но отямилася! - Не розповіси, заради всього доброго, чому я винен у твоїх відмінних балах? 
-Ти занадто говіркий, тобі не здається? - я не відповідатиму на те трикляте питання, бо не маю ані краплі бажання суперечити собі!
-Це так вплинула твоя дратівливість, я ні в чому не винний, - і чиєсь підборіддя намістилося на каштановій маківці. - До речі, ти зручна…
Після такого компліменту кров укотре досягнула температури кипіння. Дратівливість, кажеш? Так, ще жодного року подібного ПМС у мене так не вибухало. Якби на противагу курсам похудання існували курси тренування нервів, то ти б там був найкращим тренером. Але я і безкоштовно не відвідувала б ті курси. Напевно. Ні, таки точно. Чи ні… А якщо підстрибнути, то… Ні, погана ідея. От де вештається Михайло у найцікавіші моменти мого життя? Потрібно собі прив'язати звичку тягнути те курча із собою на заднє подвір'я. Вереск закінчиться для мене хрипотою, а емоції досі ураганом. Безвихідь якась…
-Ти так довго вигадуєш звинувачення, - стомлено промямлив, до того ж, позіхнув. - Всі дівчата такі зусилля тратять, аби розпустити з мухи слона? Я забуваю, про що потеревенити збирався…
-Це бул-ло щось важл-ливе? - забудь мої слова, забудь врешті-решт…
-Дивлячись з якого боку, - замислено пробубнів співбесідник, слава Богу, забравши свій чайник з мого. - По дорозі сюди мені встрелило, що раптом ти взагалі нічого про те не розкажеш.
-А що розказувати то? - обернулася я, погладжуючи своє волосся та ділянку, з якої нещодавно забрали гостре підборіддя. Щоб він це повторив, таки стрибну…
-Присядемо? 
-Де?
-Та хоч на дубі, - стенув плечима, - ти ж туди лазила вже. Допоможу вибратися назад, як минулого разу.
Я запнулася на зручнішій ідеї…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше