Глава 26.

-Не уявляю, що коїть твій кучерявий агент із тим добром, - досі зніяковіло вів балачку Ян. – А якщо йому зателефонують твої?

-Я сплю, їм, миюся в душі, - загинала би пальці, тільки от, трималася міцно за «водія». – Далі ввімкне свою фантазію, хоча допит влаштовувати не мали б.

-Ти живеш, знаючи те, що за тобою постійно слідкують? Ну, їм відомо твоє місцезнаходження.

-Я живу, знаючи де саме знаходяться жуки для відслідковування.

-І де вони знаходяться?

-Майже всюди, - розчаровано пробурмотіла я. – Здебільшого це взуття, прикраси, рідше одяг. Мій мобільний налаштований на передачу даних теж. Раніше навіть в іграшки зашивали.

-Жахіття, а не життя, - невдоволено взявся коментувати, - хоч на цій сукенці з капелюхом того не зачіпили?

-Ні, я їх лише вдруге ношу, - і босоніжки нові, тонкі та легкі, нема куди прилаштувати, - зате вдома зможуть начіпити. Передчуваю.

-Тупе передчуття.

-Не настільки. Жуки допомагають шукати загублених, у гіршому випадку – викрадених, якось постраждалих осіб. Тут не передбачити, чи з тобою таке трапиться.

-Згоден, - кивнув він. – Штука рятівна. У тім її призначення, як на мене.

 Ми обмінювалися  словами за час подорожі. Відволікати його від дороги, яка вела прямо і прямо, дозволяла недовго. Та й зачинав коротенькі бесіди, на диво, рудий. Я загіпнотизовано вивчала краєвид, хоч незвичного в нім не було нічого: зелені поля, поодинокі дерева, кущики з блакитним небом і шматками вати, яким не виднілося кінця. Співу горобчиків ставало менше, натомість пролітали ворони.  Вони не мовчали у польоті, що трішечки будило злість від немилозвучного і безперервного «кар». Однак думка про тимчасову відсутність контролю і наказових тонів з насмішками чи докорами пестила свідомість. Зрештою, я зникла, тож засмученим виглядом не мозолила чиїсь очі, викликала жаль, бажання пошкодувати. Та й ці своєрідні обійми поселяли в мені злагоду. Злагоду між обома різними людьми і почуттями всередині. Все-таки перебування з Яном - щось унікальне. То язикатий і в’їдливий, то ні звуку ні духу, умиротворення і бардак в людській подобі.

-Це ПМС довів тебе до такого стану? – а жартує так собі.

-Несмішно. Тобі геть небайдуже, як працює цей синдром? Не хвороба ж.

-Не хвороба, звісно, але є ризик бути відігнаним, похваленим, вдареним з короткими перервами між цими діями.

-Є приклади? – аби я втрималася від смикання чийогось вуха.

-Є. В класі десятому поталанило надибати запалення легень, то Наталя місяць із зошитами возилася. Тиждень чи два мирна, як гречка, а потім запалювалася від того, що я недоговорював їй щось. Якось вказав на це їй, і вона знову тиждень-два нормальна, а далі дулася на мене, бо не вгодив.

-Бракована драбина, - зробила висновок з розповіді, - на термальних водах не сумнівалася, що твоя однокласниця специфічна. Втім, не всі одинакові.

-Еге ж, - полегшено видихнув, - Аня інакша. В неї легковажність як девіз.

 Повз нас їхало небагато автівок, що викликало бодай якісь хвилі вітру. Вентилятор чи кондиціонер на велосипеді був би доречний для подорожей у спеку. Ще гірше пітніти я стала від того, як побачила на клаптях землі їхніх хазяїнів то парами, то сім’ями, де-не-де самостійно шкутильгали бабці. Працювати у парню? Мазохізм…

-Крутити педалі ще недовго, -  мовив на мості  чубатий, - просвячу тебе у планах. Як приїдемо – не раджу хвостом плентатися. Посидиш біля ровера з яблунею, зачекаєш, а там і назад. Я перевірю свій і сусідські городи. Питання?

-Нуль, - коротко і чітко.

 На відміну від горбистої місцевості до ріки, за нею не виявилося ні схилів, ні пагорбів. Суцільна рівнина, обсаджена лінією невисоких розлогих стовбурів зліва та справа. Біля одного ми зійшли зі шосе. Мені тицьнули на затінок і віддалилися в зеленину. Я ж пораділа тому, що місцина дісталася зручніша, ніж на багажнику(мій зад шалено радів). Хіба озиралася на комах та жуків, які отримали нагоду відшукати їстівне на оголених ділянках шкіри, у волоссі тощо. Серед яблук пурхав білий метелик, який затримав мої очі на собі. Таким чином втікали і хвилини, і переживання за всіх, кого знала. Байдужість. Плекалися надії на те, що через роки вона огорне мене, компанія батька не матиме нічогісінько спільного зі мною. Та мушки насолодитися тим сповна не давали, втілення суворої реальності.

-Гусінь, що смачного? – оголосила казкову здогадку щодо того, хто звалився на шию і повз, слава Богу, вже платтям, ще й на груди. – Я не листок.

 Та достатньо було кинути оком на те, що лазило, як я підстрибнула з пискотом і, активно махаючи руками, обшукувала саму себе на наявність подібної довгастої багатоніжки темного забарвлення. Ноги звели з не надто рівно скошеного газону у вологий ґрунт. Чудово! Взуття із п’ятами і пальцями теж посмаковане. І як із брудом на них накажете вчинити? Сприймати як лікувальну багнюку? Зі слимаками і черв’яками? Фу, яка бридота!

-А я ж казав, - вчасно прийшов телепень з лекціями, - не шуруй. Вчора тут лило безперервно, от і подарунок, - в нього по коліна мого щастя. – У тітки Люби точно яма якась, калабаня стоїть.

-У якої тітки Люби? Слухай, я тут підошву залишу, - обурено торохкотіла з вимученою спробами порятунку ногою.

-Круто, експонат, - хихотнули на всі зуби.

-Експонат?! Ну, по ціні так, але з дому я вийшла чистою та вдітою.

-Не назву це трагедією, - стенув плечима веснянковий чорт, - є річка.

-Чим річка зарадить? – синя смужка, що ми її перетинали, широтою і глибиною не виділялася. Тим паче – як у ній митися? Де?

-Ну, вода тече, прикинь? Доста чиста, до речі, - сперся на вигнутий стовбур молодик, - помиєш, як я.

 Із «кислою фізіономією», за компліментами того розумника, я всідалася цілу вічність, паралельно оцінювала рівень забруднення, здобутого на тім городі! У сіроокого той рівень вищий, але поводився він флегматично, неначе і чистий. Протягом їзди ледь не впала, стримуючи палке бажання почухати свербляче, зігнати нахабну мураху зі стегна. Задалеко всунула брудні лапки ця дріботня!