Глава 27.

 Якщо вам здається, що між пригодою з полем і рікою та сьогоднішнім «чимось» пройшло чимало часу, то помиляєтеся. Не встигла я перепочити вдома з охоронцем, очі якого з будь-якого мого руху починали сіпатися, як пан Мітенович, певно, пошкодував свою ученицю і не завалив її горою рівнянь. Анна Маляр від самого ранку ґвалтувала особисті повідомлення наполегливими пропозиціями вийти до міста і пошукати проблем для п’ятої точки. Мій сонний чайник не переварив ще минулої втечі, як тут Михасеві принесли іще привід продовжити вживання заспокійливого. Нікого з нас не зачіпили після повернення додому: навпаки, зробили стурбований вигляд. А повернулися я з рудим дурнем дуже вчасно: за п’ять хвилин від прибуття до готелю приїхало фіалкове авто. Мене забирали збудженою від позитивних емоцій, Михайла ж опитували, чи все гаразд зі здоров’ям…

 Отже, наразі ми вийшли з невеликої скляної будки із булочками в руках. Моя наповнена ананасом, у колежанки – яблуком, курчаті ж перепали лісові ягоди. Останні мені теж до вподоби, однак цього разу начинка якась не та, чи як.

-Як щодо каруселів? – дозріла чергова пропозиція.

-Каруселів? Це що?

-Ну, атракціони, - подивилася здивовано вона, - у вас є тут один парк, а в нім атракціони. Знаєш?

-А! Є, знаю. Тільки хіба вони не старі? – іржа не асоціюється з безпекою.

-Ну, невідомо, скільки їм літ, - стенула плечима подружка, - але якби виявили негаразди, то і людей би не впускали.

 На дитячі гірки, батути, машинки з потягами чи божевільні механізми для перевірки вестибулярного апарату ніхто з нас, на щастя, не просився. Водночас в оглядовому колесі сидіти теж не хотілося, нехай і випала б нагода роздивитися нечуже місто. Такий тип атракціону найкращий увечері, на побаченні, коли і народу більше. Зараз ще обідня пора. Та і трійця з нас неабияка, не до колеса взагалі.

-О-о! Підемо на он ту? – Аня вказала на високу карусель з ланцюгами, яку уява встигла розкрутити з такою силою, що я подумки з сідлом відлетіла до дерева. Та і не дуже яскрава вже шапка цього атракціону, щоб годувати приємними очікуваннями. Здалеку чимала площа і сама розвага серед неї, де, вочевидь, ніхто не катався і навряд чи скоро буде кататися, мали занедбаний вигляд, попри скошені трави.

-А не знудить? – це припущення завжди існувало з якоюсь ймовірністю, особливо тоді, коли з’їв солоденького.

-Тебе закачує? – ну і питання, ліпшого не вигадаєш.

-Е-ем…

 Складно відповісти, бо перше, що спало на думку – мій десятий день народження, на якому скуштувала щось не зі свіжого, та й отримала жахливий сюрприз на ніч. Бридкішого видовища годі вигадати: я обіймаю не улюблену іграшку, а миску, наповнену молоком та ще чимсь… Тьфу!

-Ми ж не діти, - деколи звинувачувати власне повноліття служить порятунком.

-Ото зануда! – обурилася власниця кумедної міміки: губи качиним дзьобом, брови як загрозливі темнющі хмари серед чистого неба. Згодом, після розмислів, в очах запалилися хитрощі, усмішка розповзлася лицем по-підлому. – Слабо?

-Ні, це справді безглуздо, - вашим «слабо» не всюди візьмеш.

-Я б посперечалася, - показала язика, - на… Гм, на… На морозиво!

-Тоді ми побуваємо лише на одній каруселі і все, - інакше морозиво на другому атракціоні вирветься назовні. А кому це треба?

-Чому ж? Я маю чудовий план. Той, хто їстиме морозиво, - спостерігатиме і ніяк не постраждає, - все ще підступно, із зеленими вогниками, белькотіла Анюта.

Тобто за умови, що я програю, одержу спокій… Зате чіпатимуть Мишка. Він протягом шляху десь далеко від реальності, нібито ще в тому моменті, коли я залишила його сам на сам із приладами для відстежування і проханнями «прикрити мене». Не завадило б йому оживитися, аби трохи те забути.

-Чудово, посперечаймося, - всміхнулася і собі. – Як вийду звідти неушкоджена, на своїх ногах – морозиво моє, а тошнитиме, не вистою без опори, повний ріжок тобі. І з’їси за обмежений час, - відіграюся певним чином.

-Ого, - схоже, прокинувся її азарт, - згода!

 Біля огорожі, за якою і знаходився атракціон, сиділи дітлахи, що чекали поповнення, напевно. Поява ще пари дівчат порадувало їх, ба, - ще за нами прибігли. Тільки-но оплатили, Анна вискочила наперед і повела юрбу охочих попищати. Я вкінці дріботіла й трусилася через довжину ланцюгів та висоту каруселі. Сміливість всохла, і, піднімаючись, я згадувала молитви. Ще як добряче прищіпили до сідла, то в голові ледь не сповідь почалася. За що?

 Матінко, кріплення перевірили, скоро увімкнуть це торнадо. Я закам’яніла. Молодші не на рік і не на два розгойдувалися і набирали повітря від нестачі терпіння. Що сказати ще й про Аню, у котрої волосся дибом, і її пелька переконувала, що це ще мінімум по шкалі екстриму. В мене шкала екстриму від найпростіших кроків перевищила максимум. Вартувало відмовитися, Астро! Вартувало! Тільки те шантажування і вміння домовлятися з тобою у тебе самої і в горлянці і стало каменем! Як дозволила втратити контроль? От як? Пізно, дорогенька, от тобі й копняк.

-Успіхів, Астро! – гукнула товаришка «по щастю», і мені закортіло перенестися душею у тіло страуса, який сховає свою довбешку туди, куди я не сховаю. Як не перестати дихати? Як? О, наше коло зрушилося. Ну що, на дерево – то на дерево…

 Швидкість набиралася досить повільно, завдяки чому песимістичні передбачення недосвідченої ворожки Лептанової перетворилися на порох. Втім, коли ми дійшли до максимальної сили, начебто, з мого рота вилетів-таки писк. Жалюгідно, мабуть, та з черговими звинуваченнями у свій бік не поспішила. Тому що… Сподобалось? Летіти вперед без маршруту і дивуватись відстанню між мною та зеленим килимом, доріжками в парку атракціонів? Роззявлятися від захоплення, неначе дитина? Витріщатися на дрібненьких відвідувачів і клени різноманітних форм? Рум’яніти від бешкетливого вітру? Смішно. Ця дитина якось відвідала кольоровий світ намальованих коней, кораблів у штормове море, бойових  машинок, зловлених магнітною вудкою рибок ще у сім-вісім років, з батьками. Дитина тішилася, рівнялася енергією з рекламованою батарейкою. Прудкіша за зайчика, радісніша за сонечко, я не мала тоді і гадки, ким ще змусять ті самі батьки зростати, які «веселощі» попереду будуть чекати.