2

Цього вечора в одному з затишних, призначених для приватних зустрічей особливо почесних гостей, кабінетів «Місячного сяйва», зібралося четверо істот. За щедро сервірованим столиком сидів сам співвласник нічного клубу – вампір Вольдемар. Був це високий худорлявий мужчина з овальним, блідим обличчям, тонкими вишуканими вусиками під задерикуватим орлиним носом і темно-карими очима. Класичний чорний костюм-«трійка», хоч і дещо застарілого фасону, вдало підкреслював його імпозантність і статечність, а елегантний галстук-«метелик» і раритетні запонки на манжетах рукавів білосніжної сорочки, навіювали відчуття якоїсь шляхетної манірності.   

Поряд нього зручно вмостилася його підопічна – Ірена. Зовні ця упириця виглядала десь так років на тридцять п’ять, ну може – сорок. Невисокого росту, без зайвої повноти, однак і не худорлява, круглолиця і сіроока, вона привертала увагу своїм довгим, яскраво-рудим волоссям, що кучерявими хвильками розсипалося по її плечах і спині.

Навпроти сиділи, і ласували своєю традиційно-улюбленою стравою, смаженим молочним поросям, вовкулак і песиголовець. Песиголовець, якого звали Христофор, як і належить його виду був гігантом і не відзначався особливою культурою поведінки. Він жадібно хрускотів кістками не звертаючи ніякісінької уваги на оточуючих. Перевертень Гельмут був на диво щуплим і миршавим, хоча вів себе значно вихованіше чим його товариш. Вовкулак неспішно поїдав поросяче стегенце вправно орудуючи ножом і вилкою, запиваючи їство великими ковтками пінистого пива.   

Ця зустріч у них була не першою. Майже два місяці тому вони вже збиралися в цьому кабінеті, правда трохи в меншому складі. Була відсутня Ірена, якій забажалося побувати на купальському шабашу відьом. Тоді вампір вперше побачив цю дивакувату пару, яка за достовірними відомостями, наданими перевіреними друзями, мала славу найкращої в питаннях розшуку зниклих осіб.

Звернутися за допомогою до цих чудернацьких нишпорок вампіра змусили непрості життєві обставини. В недалекому минулому він мав необережність закохатися в дівчину-перевертня Ліліану. Вперше Вольдемар зустрів її випадково на вечірці у одного з них спільного приятеля-вовкулаки. Співачка-бард миттєво зачарувала вампіра своїм казковим голосом. Таке мелодійне і чуттєве контральто він чув чи не вперше за все своє багатовікове існування. У поєднанні з ніжними акомпанемент лютні і дуже непоганими текстами пісні Ліліани глибоко запали в душу Вольдемару.

Уже під час наступної зустрічі вампір звернув уваги і на досить екстравагантний вигляд дівчини-перевертня. А там було на що подивитися. Вона була середнього зросту, струнка, з красивою жіночною фігурою. Смагляве обличчя нової знайомої прикрашали сяючі сірі очі, маленький завзятий носик і тоненькі бордові вуста. Густе волосся попелясто-чорного кольору хвилястим водоспадом спадало до самого попереку співачки і чимось нагадували крило кажана.

Вольдемар прекрасно знав, що міжрасові стосунки між нелюдами зазвичай тривають недовго і практично не мають серйозних перспектив на майбутнє. У нього з Ліліаною не може бути спільного потомства, та й різниця у віці між ними досить істотна. Але коли кров почала вирувати від нестримного бажання і думки плутаються від гарячої спокуси практично нереально почути аргументи здорового глузду. Навіть якщо у тебе за плечами вже не одна сотня прожитих років.

Вони почали зустрічатися як пара. Разом відвідували всі мистецькі акції які проводилися в нічному клубі. Частенько годинами прогулювалися містом яке ніколи не засинало. Після таких прогулянок вампір запрошував вовчицю до себе на каву. Вона ніколи не відмовлялася, хоча обоє прекрасно знали, що таємничій напівтемряві його квартири їм точно буде не до чаювання. Особиста спальня Вольдемара, повністю задрапірована червоно-чорним оксамитом, з величезною постіллю, старовинними канделябрами і ароматизованими свічками в узголів'ї завжди готова була до таких ось візитів дівчати-перевертня.

В такі неповторні миті всі справи, проблеми, обіцянки і плани зникали в забутті, вмить розчинившись в невгамовному бажанні близькості і жаркому інтимному збудженні вампіра. Цілі дні він готовий був повністю присвятити Ліліані, віддатися її палким поцілункам, вишуканим пестощам, ніжним обіймам, неприборканим сплескам феєричної спокуси і пристрасного блаженства…

Навіть тоді Вольдемар чудово розумів, що ця солодка казка колись закінчитися і коханій жінці доведеться, піти, залишивши його в холодній самотності вічності. Нехай. Навіть ті нетривалі години, що вони проводили разом були шалено дорогі і важливі для нього. Завдяки сердешним відносинам з дівчиною-перевертнем упир відчув себе таким коханим, близьким і бажаним чоловіком, яким не відчував себе вже багато століть. Напевно, ще з тих далеких часів, коли був навернений в вампіри.

Та древній кровопивця гнав від себе ці думки, намагався особливо не сумувати, не згадувати про минуле і не загадувати на майбутнє. Він жадібно втішався тим, що йому давала кожна секунда зустрічі з вовчицею. Вампір насолоджувався усвідомленням того, що в обіймах Ліліани немов зникне для всього світу. Радів, що ще кілька днів буде приходити до тями від її п'янких поцілунків і чаклунських поглядів. Не брав до уваги того, скільки зусиль йому доведеться потім витратити, на те щоб в наступні вихідні знову перетворитися з безрозсудного закоханого хлопчика в статечного солідного арт-директора одного з найпопулярніших нічних клубів міста.

Однак казка не може тривати надто довго, якою б прекрасною вона не була, і однієї прикрої миті Ліліана просто зникнула з його життя. Не сказавши й слова прощання нерозважлива, як йому тоді видавалося, вовчиця холоднокровно залишила старого вампіра наодинці з його невеселими думами, пекучою печалю і холодною самотою. Безслідно щезла так наче й ніколи не існувала на цьому грішному світі.