3

– То чим ви можете порадувати мене, панове? – нетерплячим тоном поцікавився Вольдемар і зробив маленький ковточок рубінового напою зі свого бокала.

Вовкулака Гельмут відклав в сторону свої вилку і ножик, акуратно витер рота серветкою і вже тільки після цього відповів вампіру:

– Віднайти вашу пропажу виявилося справою порівняно нескладною. Як нам вдалося розізнати, Ліліана належить до древнього клану вурдалаків під назвою Чорна Ущелина. Батьки дівчини – нічим непримітні перевертні, однак серед їхніх далеких родичів виявився один зі старійшин роду.

– То це через нього її викрали та тримають зараз в неволі? – не витримав упир. – Напевне мерзотник вирішив, що я їй не пара і наші стосунки паплюжать їхній рід?

– І так, і водночас й ні, – спокійно вів дальше свою розповідь нишпорка. – Формальна причина ув’язнення дівчини саме та яку ви щойно озвучили. Дійсно, ні вампіри, ні тим паче вовкулаки віддавна не схвалюють близьких міжрасових відносин між представниками ваших кланів. Однак такі древні пересуди з кожним роком все більше й більше відходять в небуття, а суворих правил та заборон тепер дотримуються все менше й менше. Самі розумієте, як докорінно змінився навколишній світ за останні десятиліття.

– То в чому ж тоді причина? – нетерпляче запитав Вольдемар. – Якого демона вони її не відпускають.

– Ось тут і криється головна заковика вирішення нашої проблеми, – пояснював Гельмут. – Впливового родича Ліліани зовуть Дечебал. Ми зуміли зустрітися з ним тет-а-тет й провести деякі перемовини. Так от, за словами цього добродія, молоду вовчицю фактично викрали і ув’язнили тільки для того щоб, взамін за її звільнення отримати від вас одну послугу, а вірніше навіть буде сказати – певний артефакт.

– Це як? – оторопів від почутого Вольдемар.

– А ось так, – нарешті подав голос песиголовець Христофор нарешті розправившись зі своєю порцією смаженого поросяти. – Це ж трансільванські вурдалаки. Вони ж ще з часів правління Влада Цепеша без клепки в голові. Ще й не на такі пришелепкуваті вчинки та причмілені дії здатні, тож не варто й особливо дивуватися.

– І який же їм артефакт від мене потрібен? – роздратовано буркнув вампір. – Чому вони самі його собі не роздобудуть?

– Вони чекають для обміну від вас Червлені Коралі, – промовив Гельмут.

Вольдемар ледь не поперхнувся своїм напоєм від почутого пояснення. Ось вже вдруге за останній час він чув це слово «коралі». Вперше його вимовила підопічна Ірена, по дорозі від житла примадонни Діани до їхньої квартири. Новонавернена вампірка, що ще й сама не так давно була відьмою, не стрималася й потайки навідалася на купальський відьмацький шабаш. Там одна з її давніх подруг, гадаючи на картах, й наворожила що у їхньому житті незабаром маю з’явитися оці загадкові «коралі». Схоже провидиця не помилилася в своєму провіщенні.

– Що то таке, – відкашлявшись поцікавився Вольдемар.

Ірена, котра до цього часу не промовила й слова, випередила обох нишпорок своїм поясненням:

– Коралі це – старовинна жіноча прикраса у вигляді намиста. Матеріалом для неї слугував середземноморський натуральний корал. Рожеві з сірим, або червоним відтінком, намистини які мали вигляд трубочок, кульок, циліндрів, овалів чи барилець, нанизували на шовковий шнурок у певному порядку: великі всередині, менші – по краях, а вже біля застібки – найменші. Коралі мали різну кількість ниток, інколи вона могла сягати навіть 25 штук.

Найпоширенішою ця прикраса колись була на тій території Європи, що зараз має назву Україна. Саме жителі цього регіону наділяли коралі магічними властивостями. У них така прикраса була оберегом від недоброго ока, злих людей та духів. Вважалося, що яскраві блискучі намистини на жінці свідчать про її хороше здоров’я, а тьмяні чи сірі попереджають про хворобу. Існувала також традиція передавати таке намисто у спадок по жіночій лінії – така прикраса мала захищати дівочу долю. Поганою прикметою було порвати коралі, тоді жінці годі було сподіватися на щасливу долю, доки вона не збирала всі намистини.

– Власне про такий магічний артефакт як Червлені Коралі відомо порівняно небагато, – перехопив у вампірки розповідь песиголовець. – З того що нам вдалося дізнатися, виходить, що саме намисто було створено власноруч однією могутньою відьмою ще в часи середньовіччя. Потім воно перейшло в спадок від неї до її доньки, а потім передавалося й дальше по жіночій лінії. З кожною новою відьмою коралі вбирали в себе часточку її магічної сили, і вже в сьомому поколінні стали надзвичайно могутнім оберегом з вражаючими цілющими властивостями.   

– От саме через цю магію зцілення намиста, як ми вважаємо, воно й конче потрібне Дечебалу, – доповнив свого товариша вовкулак Гельмут. – Ходять непідтверджені слухи, що одна з доньок вождя клану Чорної Ущелини невиліковно хвора. Припускаємо, що саме для її порятунку і знадобився цей древній артефакт. Заради нього воно згодяться на будь-які ваші прохання. 

– Де ж я їм візьму ці Червлені Коралі? – запитав спантеличений вампір.

– Власне саме тому й ми хотіли визначитися з вами у цьому питанні, – проказав Гельмут. – Ви доручили нам знайти вовчицю Ліліану і ми з цим завданням успішно справилися. Тепер якщо буде ваше бажання ми продовжимо нашу співпрацю і спробуємо відшукати цей артефакт. Тільки потрібна ваша згода на продовження нашого контракту.

Особливого вибору у Вольдемара не було, тож він не вагаючись промовив: