(З приватних записів вампірки Ірени)

Ми подорожуємо вже третій день поспіль. Мої супутники в цій мандрівці виявилися приємними і товариськими хлопцями. Називаю їх хлопцями, бо сама запровадила у нашій невеличкій компанії таке панібратство. Відразу, при від’їзді, нишпорки, з властивою їм простотою, прямо запитали як їм мене звати-величати. Мені хизуватися якимось неіснуючими титулами не було ніякого сенсу, та й характер мала без крихти чванливості, тож зійшлися на традиційному «пані Ірена».

В дорогу ми вирушили на комфортному мікроавтобусі, що тягнув на причепі ще й здоровецьких розмірів трейлера, здатного забезпечити будь-які наші побутові потреби. Вибір наземного виду транспорту зумовлювали дві важливі причини. По-перше, несподівано виявилося, що вовкулак Гельмут, такий невмовкаючий базікало й невгамовний баламут панічно боїться літати. Звідки у перевертня такі незборимі страхи до висоти мені вияснити не вдалося, та у своєму небажанні підніматися у повітря він був такий категоричний, що вмовляти і переконувати його в протилежному було б безглуздо.

Другу причину озвучив прагматичний песиголовець Христофор. Він цілком слушно зауважив, що авіаційний переліт звісно збереже нам деякий час, однак не розв’яже при цьому всіх інших проблем. Зокрема в літак ми не зможемо взяти потрібні нам для пошуків інструменти та приладдя, і доведеться все це діставати вже на місці. А це може привернути небажану увагу до наших персон місцевих правоохоронців. Зрештою кілька витрачених на дорогу днів не надто суттєво вплинуть на наші пошуки, але допоможуть визначитися з чого ж все таки нам починати.

Сперечатися з такими залізними аргументами немало ніякого сенсу, хоч я інтуїтивно підозрювала, що навіть якби й спробувала це зробити, то результати були б нульові. Вся підготовка до поїздки у нишпорок будувалася на тому що ми будемо пересуватися наземним транспортом, до того ж виключно власним. Тож вони особливо не обмежували себе в кількості свого слідопитського спорядження. Моя скромна валіза з найнеобхіднішим і невеличка дамська сумочка виглядали бідними сиротами на фоні їхніх численних пакунків, ящиків і коробок.

Подорожували ми виключно темної частину доби. Не лише тому, що мені як вампірці, з цілком зрозумілих причин, було категорично протипоказане денне світило. Могла б спокійно пересидіти той час і в трейлері з затонованими вікнами. Просто хлопці вирішили, що це виглядатиме некоректно по відношенні до мене, в дорозі їм буде не так весело та цікаво без мого товариства, ну й прохолодної літньої ночі їхати набагато приємніше, чим знемагати від жари під все ще спекотним серпневим сонцем.

Для прикриття реальної цілі нашої мандрівки досвідчені слідопити не забули потурбуватися про відповідне для неї маскування. Згідно нехитрої легенди, придуманої передбачливими нишпорками, всі ми були етнографами, що подорожували світом в пошуках різноманітних культурних цінностей. В Україну нас відправив один відомий європейський університет з метою збирання для подальшого збереження фольклорної спадщини етнічних народностей цієї держави.

Невинне зайняття для трьох, схиблених на науці, учених-«ботаніків», що втім підкріплювалося відповідними документами, оформленими з усіма належними дозволами, печатками і підписами. Знову маю велику підозру, що ці папери були абсолютно справжніми, тож наша експедиція не повинна була привертати до себе якоїсь особливої уваги, а всілякі розпитування і вияснення не мали викликати занепокоєння у місцевого населення та представників влади.

Перша половина нашої «експедиції» промайнула непомітно й весело. Як вже згадувала раніше, в дорогу ми вирушали відразу після заходу сонця і не зупинялися майже до самого світанку. За час поїздки багато розмовляли на всілякі теми. На початку це були лише жартівливі історії, смішні анекдоти і кумедні байки. Згодом легковажний гумор трохи набриднув і ми непомітно перейшли на теми більш значущіші.

Я розкрила деякі сторінки свого особистого життя, хлопці – свого. Так вдалося дізналася, що Гельмут не надто пишається тим, що вовкулака. Перевертнем став тому, що його матінка, як була вагітна ним, зустріла сіроманця і перелякалася ледь не до смерті. Через це він хоч і отримав таке прокляття, однак не належав ні до одного з вовчих кланів. Вони зневажали і цуралися полукровки, і ніякі родинних зав’язків з ним категорично не хотіли  підтримували.

З Христофором такої довірливої бесіди не вийшло, бо він уникав і найменшої спроби поговорити зі мною про особисте. Песиголовець тільки невдоволено буркнув, що життя у нього було непросте, а про всі біди і негаразди, що його спіткали в минулого мені гарантовано слухати буде не цікаво. Та приховати, те що в свій час він ледь не скотився на саме дно кримінального світу, теперішньому нишпорці не вдалося. Саме там його вперше й зустрів Гельмут, що тоді працював слідчим у одній вельми таємній спецслужбі. Вовкулак пошкодував бідолаху, й допоміг йому виборсатися з чіпких лабетів злочинної компанії. Згодом вони стали хорошими напарниками і вірними друзями. Про це мені ненароком проговорився сам перевертень, коли я буквально замордувала його своїми безкінечними розпитуваннями.              

Для денного перепочинку ми знаходили якийсь непримітний придорожній мотель, винаймали два вільні номери і усамітнювалися до самого вечора. Попоївши хлопці традиційно спали, і їхнє могутнє хропіння долинало до мене аж через стіну кімнати. Я ж могла тільки подрімати не більше годинки-дві.

Залишаючись одна відразу починала згадувати свій нещодавній сон. Все у ньому було дуже незвично та загадково. Довелося відразу відкинути припущення, що побачене сновидіння це лише плід моєї буйної фантазії. Дубовий жолудь, який я потім виявила в стиснутій долоні, промовисто доводив що сон особливий, провісницький. Та що він хотів мені сказати, як було розтлумачити побачене тоді, яку роль мав зіграти у всьому цьому плід дерева, що з’явився невідомо звідки? На ці запитання я поки що не могла відповісти, і ця невизначеність мене дуже бентежила.