13

В дорогу вони вирушили аж трьома автомобілями. На здивоване запитання Вольдемара, для чого їм такий великий ескорт дон Педро коротко відповів:

– На всякий випадок.

Вже коли подолали добру сотню кілометрів, і демоном було вижлуктано майже пляшку спиртного, дон Педро трохи захмелілим голосом все ж таки дав більш конкретнішу відповідь:

– Не забув що Єлизарій розповідав про бажаючих заволодіти артефактом? Не хочу щоб ми потрапили в якусь підступну пастку приготовлену нашими конкурентами. Тож і взяв кількох моторних посіпак для підстраховки.

– Ти теж вважаєш що нас незабаром очікує міжрасова війна? – запитав вампір.

– Не знаю. Можливо. Мене більше турбує інше.

– Що саме?

– Люди. А вірніше їхній невгамовний потяг до самознищення. Я багато мандрував за своє життя і чимало побачив у цьому світі, так скажу тобі, що з кожним роком стає все гірше та гірше. Всюди одне і теж, бездумне руйнування довкілля, нескінчені екологічні біди, колосальні гори сміття, мерзенно забруднена земля, вода й повітря. Вже й не знаю чи хоч десь знайдеться маленький куточок незайманої природи. Скоро таким як ми й спокійного місця буде не знайти.

– І що ти пропонуєш? – упир був неабияк здивований такими словами приятеля.

– Припинити всі міжрасові чвари, – рішуче мовив демон. – Об’єднатися і оголосити війну людству. Ми володіємо магією, знаємося на чарах, вміємо ворожити. Спільними зусиллями маємо великі шанси очистити планету від цієї скверни.

– Ти збожеволів! На це не згодяться деякі раси, такі наприклад як відьми. Тай ми, вампіри, чим будемо тоді харчуватися?

– Я це добре розумію тож не пропоную винищити все людство. Можна просто створити якийсь смертельно небезпечний вірус щоб він спричинив всесвітню епідемію. Тоді і кількість людей зменшиться, і вони будуть в основному заклопотані тим щоб побороти таку напасть.

– За свою історію людська раса неодноразово потерпала від всіляких епідемій, та це не зупинило її розвиток.

– Згідний, але суттєво уповільнювало рух до катастрофічного кінця. І тепер, якщо уміло скористатися такою зброєю ми можемо надовго загальмувати цей біг у прірву.

– Але це ж буде означати мільйони, якщо не мільярди смертей.

– Не будь таким святенником, – криво всміхнувся дон Педро. – Начебто ти ніколи за своє життя нікого не вбивав?

– Вбивав, – зізнався вампір. – Але то було виключно для того щоб попоїсти, а не заради якоїсь розваги.

– А яка різниця? – люто гаркнув демон. – Вбивство воно є вбивство. Та й якби ми так вчинили як я кажу, то біло б виключно для збереження нас самих і всієї планети.

– Здуріти можна, – тільки й спромігся вимовити Вольдемар.

– Не зважай, – вже взяв себе в руки дон Педро. – То були тільки думки в голос.

Всю подальшу подорож вони не промовили більше й слова одне до одного. До місця призначення приїхали вже майже на світанку. Чергова санаторію, з символічною назвою «Лісова пісня», скорчила невдоволену фізіономію реєструючи їх. Та кілька зелених купюр, тихцем всунутих демоном у її кишеню, миттєво замінили це роздратування на щиросердну доброзичливу посмішку.

Дон Педро не став скупитися й замовив їм найкращі люкс-номери, комфортні і зі всіма можливими зручностями. Та Вольдемару було якось не до цього. Вампір вже вкотре прокручував в голові останню розмову з демоном. Частково він був згідний з давнім приятелем. Людство з незрозумілою фанатичністю намагалося знищити себе й весь світ навколо. Давно вже минув той час коли на герць один проти одного виходили з мечами, списами, або луками. Тепер зруйнувати вщент ціле місто вистачало одного натиску на кнопку. Про ядучі викиди заводів та фабрик і згадувати не хотілося.

Та упир добре пам’ятав ті часи коли невблаганні моровиці накривали своїми лиховісними крилами землю. Холера, віспа, сибірка і багато інших пошестей від яких не було спасіння. Після них залишалися опустілі міста й села. Навіть йому, невмирущому вампіру, тоді було моторошно, бо все навкруги буквально смерділо смертю. І незлічені трупи, трупи, трупи навкруги. Навіки закарбувався спогад як в одному безлюдному селі зустрів старого домовика, котрий сидів біля захололих тіл сім’ї з якою він до того мешкав і гірко плакав.

Мав би бути якийсь інший вихід, щоб не допустити руйнування світу, та Вольдемар його поки що не бачив. Вампір справедливо підозрював що того виходу ніхто й шукати не буде. Події мабуть будуть розвиватися так як вони й розвиваються. Людство врешті-решт занапастить і себе самих, і всю їхню планету. Або ж серед магічних створінь з’явиться гурт безжальних екстремістів, котрі будуть діяти так як пропонував його товариш. А можливо така бузувірська секта тотального винищення людей вже існує і дон Педро є її членом. Тоді стають зрозумілі і побоювання Єлизарія, і власне сама мить відвертості демона. Не виключено що й Червлені коралі хочуть використати для цієї ганебної справи.

Від таких зловісних думок у Вольдемара похолоділо все в середині. Він вирішив поділитися своїми підозрами та припущеннями з колишнім наставником. Набрав його номер телефону і коли незабаром отримав відгук розповів про все що прийшло йому в голову.

Єлизарій довго мовчав, вочевидь усвідомлюючи щойно почуте, а потім стиха перепитав: