(З приватних записів вампірки Ірени)

Перша доба наших пошуків не принесла ніяких позитивних результатів. Цілу ніч ми разом старанно обслідували всі околиці Колодяжного, заходили в саме село й навіть кілька разів пройшлися повз будинок в якому колись мешкала знаменита поетеса, і який тепер став садибою-музеєм. Безрезультатно. Нічого схожого на ту лісову галявину, що я бачила уві сні ми не знайшли. Дубовий жолудь, на провідницькі здатності якого мали такі великі сподівання, нічим особливим себе не проявляв. Про те що зустріти легендарну мавку нам не вдалося напевне й говорити не варто.       

Перед світанком, хлопці відправили мене в домівку Остапа ховатися від сонця і трохи перепочити. Самі ж невтомно вирушили випитували у місцевих старожилів давні легенди та оповіді про чаклунське намисто, які б могли хоч чимось допомогти нам у подальших пошуках. Надії на те що вдасться почути щось дійсно корисне було небагато, однак нічого кращого нам в голову тоді не прийшло. Мої нишпорки були не того ґатунку щоб зупинятися на півдорозі, тай бездіяльність вочевидь їх вже трохи доконала.

Спати мені зовсім не хотілося, бо я вся аж тремтіла від пошукового збудження, однак дрімота якось швидко та непомітно заволоділа моєю свідомістю. І знову мені почав снитися один із тих моїх особливих снів. Я вже втретє опинилася на знайомій лісовій галявині. Тільки тепер ця місцина суттєво відрізнялася, від того що мені довелося бачити вперше. Навкруги панувало варварське плюндрування та злочинне нищення природи. Більшість дубів, що росли по периметру поляни були викорчувані, в колись чистому озерці бовталася багнюка, дзюркотливий струмок десь зник, а замість колишнього фіалкового килиму на землі виднілися численні струпи копанок. Ніякого спокою, ніякого блаженства, ніякого відчуття казковості, які панували тут раніше, тепер не залишилося і на йоту.

На мій чималий подив плакуча верба ще якось вціліла в цій бузувірській руїні. А поряд неї стояла вже знайома мавка. Зіщулена, вона тряслася мов у пропасниці, очі палали відчаєм, а маленьке обличчя було спотворене гримасою жаху. Побачивши мене вона приреченим голосом прошепотіла:

– Мої сили і час практично вичерпані… Якщо не встигнеш – все пропаде… Зникну я і її коралі… Поспіши… Врятуй нас…

Сновидіння закінчилося так само раптово, як і в минулі рази. Лісова галявина просто взяла й розчинилася в непроглядній темноті від якої віяло пронизливим холодом і якоюсь безнадією. Я прокинулася, та очей спершу не розплющувала. Знала, що коли це зроблю, то вже можу й не стриматися щоб негайно не кинутися на розшуки, хоча до надвечір’я мабуть було ще не скоро. А часу залишалося обмаль, його треба було використати з толком і шукати не навмання, а з чітким розумінням того де саме знаходиться те що мені потрібно.

Знову й знову я прокручувала в голові всі три сни, намагаючись у них віднайти якісь підказки. На жаль користь від цих моїх розумових потуг була нульовою. Ну не нишпорка я, не вмію аналітично мислити, не здатна скласти всі наявні фрагменти головоломки в одне ціле. Єдине на що придатна, як і більшість звичайних жінок, так це хвилюватися, нервувати і лаяти саму себе за свою недоумкуватість і безпорадність.

В такому пригніченому й роздратованому стані мене й знайшли мої хлопці. Були вони помітно втомлені, ще більш мене роздратовані, і здається навіть неабияк розчаровані. Без всяких запитань було неважко здогадатися, що вдача сьогодні покинула їх. Сердито крекнувши вовкулак важко плюхнувся на крісло, більш зважений песиголовець поплентався до холодильника за пивом, а господар садиби замислено завмер біля столу.

– Що тепер робитимемо? – сумно запитав він. – Наші сьогоднішні розпитування нічого не дали.

Я нарешті розплющила очі і розказала друзям про свій останній сон. Вислухавши мою розповідь Гельмут невдоволено буркнув:

– Овва, тепер маємо ще одну халепу, катма часу на пошуки.

– Зачекай-зачекай, – перебив перевертня Остап, а тоді попрохав мене. – Повтори ще раз як тепер виглядає лісова галявина?

– Порубані дерева, забруднене озеро, понищена копанками земля, – спантеличено промовила я. – А ще був сморід диму і чувся гуркіт якихось механізмів.

– Отож! – вигукнув хазяїн дому ляснув себе долонею по лобі. – Який же я бовдур що не здогадався про це раніше. Це ж так очевидно.

– Так поділися з нам своїми здогадами, – подав голос Христофор, який вже встиг спорожнити свою пляшку пива.

– Бурштин, – почав схвильовано пояснювати Остап – Та картина поляни, яку описала щойно пані Ірена, дуже нагадує те що залишають після себе кустарні копачі цього каменю.

– І що це нам дає? – поцікавився вовкулак.

– Я знаю де тут у нас цим займаються. Правда трохи далекувато, доведеться їхати автомобілем. Але там район пошуків у нас буде порівняно невеликий.

– Якщо твій здогад вірний то не дивно що ми тут нічого не знайшли, – промовила я і нетерпляче запитала. – То їдемо, сонце вже зайшло?

І ми не вагаючись поїхали. За транспорт вибрали наш мінівен, правда без громіздкого трейлера на причепі. За кермо посадили Остапа, який добре знався на місцевих дорогах. Настрій у всіх враз різко покращився, а в моїх хлопців так взагалі очі заблищали бойовим запалом. Я теж відчувала якесь особливе піднесення і непохитну впевненість у тому що на цей раз нам неодмінно пощастить. Напевне цю віру в успіх мені підігрівав дубовий жолудь, який з кожним проїханим кілометром ставав все гарячішим у моїй кишені.