(З приватних записів вампірки Ірени)

Все що трапилося тієї ночі я не здатна описати з достовірною точністю. Надто багато карколомних подій тоді відбулося, щоб можна було закарбувати в пам’яті всі їхні подробиці. Несподівана поява на лісовій поляні чужинців, серед яких чомусь знаходився і мій наставник. Різка суперечка між ним та ватажком їхнього гурту, що швидко переросла у жорстоку бійку. Під час цього поєдинку супротивник Вольдемара вже майже подолав вампіра, та у їхній двобій несподівано встряла я. Якісь неконтрольовані інстинкти змусили мене безстрашно стрибнути вперед та встромити свій стилет у тіло дебелого демона.

Дальше відбулося скоротечне побоїще між невідомими прибульцями та нашими несподіваними рятівниками – ельфами. Те що то були саме ельфи, ми дізналися вже згодом, а тоді, просто очманіло спостерігали за тим як стріли невидимих лучників влучно вражають наших ворогів. Бідолахи ще намагалися чинити якийсь неорганізований опір, та прикриті темрявою стрільці не знали пощади і рішуче та безжально придушили всякий супротив.

Решту ночі ми витратили на те щоб прикопати трупи вбитих, донести непритомного Вольдемара до нашого мінівена, і всім разом повернутися в оселю Остапа. Тільки там я змогла більш-менш прийти до тями, хоч це й не позбавило мене від нових здивувань та відкриттів. Найбільше ж вразило те що серед невеликої юрби стрільців я помітила свого колишнього коханого ельфа, який спершись на величезного лука приязно всміхався та лукаво зиркав в мою сторону.

Поранення у мого наставника хоч і були важкими, однак не смертельними. Кинджал демона виявився зачарований особливим закляттям. Вбити Вольдемара ця зброя звісно не могла та серйозно травмувати і на деякий час нейтралізувати його їй би цілком вдалося. Якраз настільки, щоб наступний удар в серце вже осинового кілка остаточно відправив древнього упиря в небуття. Я стала на заваді цього лиходійства. І хоча мій стилет лише легко подряпав нападника, а довершили вбивство ікла власне самого вампіра, я все ж була надзвичайно рада того, що й сама внесла невеличку часточку в спасіння свого наставника.

Через декілька годин Вольдемар, що при допомозі цілющого зілля вже практично оклигав від свого поранення, зібрав нас всіх на невеличку нараду. Розпочав її вампір з того, що спершу представив, тим хто ще не був знайомий, верховоду ельфів:

– Шановне панство, маю честь відрекомендувати вам свого давного приятеля, митця і художника Доменіко.

А потім допитливо зиркнувши в сторону сивочолого ельфа упир запропонував:

– Тепер хай він сам пояснить нам яким вітром його сюди занесло, і що він тут робить.

Доменіко ледь всміхнувся й не забарився зі своєю відповіддю:

– Те що й тебе друже. Сюди мене привели пошуки Червлених коралів. Для розуміння всього надалі розказаного, дозволю собі невеличкий екскурс в історію цього чаклунського намиста. Так от, насправді йому вже не кілька століть як дехто вважає, а більше тисячоліття. Створила цю жіночу прикрасу могутня ельфійська відьма, котра наділила її нашою магією зцілення і оберегу.

Практично весь час свого існування коралі переходили по родовій лінії передаючись від матері до дочки. Та от на останній відьмі стався збій. Зізнаюся, ця ельфійка була моєю двоюрідною сестрою, і відзначалася вельми темпераментною та імпульсивною вдачею. Мабуть через такий характер, а може й тому що у неї не було власної доньки, вона й вирішила презентувати родинний артефакт звичайній людині. Велика любителька мистецтва, відьма вибрала для свого подарунку таку ж саму творчу натуру, якою й була сама.

Вперше я дізнався про цей екстравагантний вчинок сестри коли побачив коралі на шиї однієї обдарованої літераторки понад сто років тому у Венеції. Ти Вольдемаре був тоді присутнім при нашій першій зустрічі і не даси збрехати, що ця жінка виявилася насправді вартою такого безцінного дарунку. Стільки феєричної фантазії, творчої наснаги й душевної чистоти якими вона володіла, я практично більше й не зустрічав за все своє довготривале існування.

Літераторка хворіла з дитинства і магічне намисто неабияк допомогло їй в подальшому житті. Воно вгамовував фізичний біль, оберігало від всіляких недуг, розганяло розчарування та зневіру. Не дивно що жінка рідко коли розлучалася з цим амулетом. Завдяки його цілительським властивостям вона мала більше можливостей до самореалізації, письменницької творчості, зайняттям громадськими та особистими справами.  

– То як артефакт опинилися тут, якщо літераторка померла в іншій країна? – перебив приятеля вампір.

– Головною умовою дарування було те, що Червлені коралі надаються жінці не довіку, а лише на деякий час. Потім вона повинна була повернути їх самій відьмі, або якісь іншій магічній істоті, яку ельфійка пришле замість себе. Сестра дуже любила Україну, і хотіла щоб чарівне намисто не полишало надовго її терени. Літераторка виконала дану обіцянку і в свій останній приїзд сюди залишила амулет на зберігання лісовій мавці. На жаль на той час відьма вже трагічно загинула, мавка терпляче чекала на появу своєї подруги, а родина ельфійки до останнього моменту ні сном ні духом не відали про все це.

– А я яке відношення до того всього маю? – то вже прозвучало моє запитання.

– Невже не здогадуєшся? – лукаво примружився ельф. – В тобі теж тече наша кров. Не просто ельфійська, а саме нашого роду. Це довга і заплутана історія, яку я тобі колись пізніше розкажу. Та повір ти моя небога і сестра ось цього леґіня.

При цих словах Домініко кивнув головою в сторону мого колишнього коханого. Тільки тепер я збагнула мотиви поведінки того хто тепер був для мене лиш добрим другом. Він не міг відповісти взаємністю на мої почуття, і з якихось незрозумілих причин не захотів зізнатися в нашій родинності. Ну начувайся, подумалось мені, знайду я ще можливість всипати тобі перцю за всю цю конспірацію.