У жандармському штабі

  Під  прикриттям  щитів  жандарми наближалися  впритул до  барикад, потроху  розгрібаючи  їх.  Атака за  атакою,  хвиля  за  хвилею, розмиваючи  лінію  оборони  бунтівників. Кожен  метр  розібраної  «стіни», проте,  вартував  жандармам  кількох, а  часто й  кількох  десятків  поранених. За  жандармськими  полками,  стояли  ескадрони  гвардійської  кінноти. Ряди  бритоголових  (як  іноді  називали  гвардію) у  міцних  кірасах, верхи  на ісполінських  бойових конях  щільно,  тримаючи  стрій,  вичікували.  На  їхніх  очах  танули  останні  барикади, що  відділяли  їх  від  революціонерів. Ситуацію  розуміли  по  обидві  сторони  барикад: якщо  впаде  остання  загорожа, бритоголові  одним  потужним  ударом  знищать  революцію. Навіть  найбільш  оптимістичні  з  бунтарів  розуміли – цивільному натовпу  із  саморобною  зброєю  нізащо  не  втримати  натиск   гвардійської  кавалерії. Тому,  чим  меншою  ставала  «стіна»,  тим  завзятіше  боролися  її захисники.  Не  дивлячись  на  те,  що  вже  багато  жандармських  полків  перейшло  на  бік  народу,  тобто  відмовлялися  йти  в  атаку  на  нього,  ситуація  для  повстанців  була  критичною. Ресурс  влади  був  усе  ще  потужнішим,  а  ті  жандармські  підрозділи,  що  перебували  у  сумнівах,  швидко  повертались  у  стрій,  коли  їм  шлях  перетинали  мовчазні  бритоголові.  Усередені  ж  революції  не  було  єдності,  добровольчі  підрозділи обирали  командирів  самостійно  і  не  координували  своїх  дій.  Як  такого  центрального командування  не  було, а  «революційна рада»,  котра  намагалася  віддавати  накази,  втрачала  і  без  того  мізерний  вплив.

 –  Останній  бій  був  особливо  кривавим. – Доповідав  один  із  жандармських  полковників. – З  обох  сторін  мали  місце  великі  втрати: як  санітарні,  так  і безповоротні.
– Безповоротні? Це  як? – Перепитав  чоловічок, що  був  поставлений  за  головного. Це  був  секретар  консула,  абсолютно  цивільна  людина,  що  все  життя  копирсалася  у  папірцях, роблячи  із  себе  важливу  персону.  Консул  обрав  його,  бо  той  був  надто  дурним  для  того,  щоб  підставити  чи  зрадити  свого  шефа.  Секретар  зробив  кар’єру  саме  вірністю,  він  розквашував  собі  лоба  через  будь-яку  дрібну  забаганку  начальства. Зараз  він  був  ад’ютантом,  адже  всі  міністри,  вирішивши  скористатися  з  революції,   купили  собі  генеральські  чини  та  генеральську  парадну  форму.  Консул  розщедрився  і на  елегантний  костюм  полковника  для  свого  секретаря, котрому  чин  полковника  було надано  наказом  все  того  ж  Консула. Проте,  костюм  та  подароване  військове  звання  не  допомогли  чиновнику, від  впевненості  якого  не  лишилося  й  сліду  у  штабній  кімнаті.
Його   дурнуваті  очиці  зиркали  в  усі  боки,  а  тепер   особливо  прискорились. Адже  після  поставленого  питання  він  зловив  на  собі  здивовані  погляди  усіх  офіцерів.  Навіть  генерал  гвардійців, що  завжди  був  спокійним  та  непорушним  наче  камінь  виглядав  здивованим.
– Як ? –  Запитав  один  із  полковників червенецької  жандармерії. – «Як» Ви  кажете? Ходім,  зараз  я  покажу  Вам,  «як це»!  – Це  був  командир  частини,  яка  сьогодні  понесла  найбільші  втрати,  він  особисто  проводив  атаку,  що  тривала  жахливих  п’ять  годин.
    Решта  офіцерів  хотіли  було  зупинити  двох  чоловіків. Але  секретар,  бажаючи  зберегти  лице,  сказав:
–  Ні,  все  нормально. Йдемо. – Всі  присутні  переглянулися. –  Ми ж  ненадовго? – Кинув  він  «екскурсоводу».
–  Ні,  пане,  ми  швидко. Тут  два  кроки. 
–  Гаразд, –  із  пафосом  відповів  секретар –  бажаючі  можуть  приєднатися  до  нас  із  полковником.   
  Двоє  вийшли  на двір  із  великого  намету,  за  ними  тягнулася  цівочка  з  кількох  офіцерів.  Секретар  намагався  втримати  свій  начальницький  вид  навіть  проходячи  повз  поранених  жандармів  у  брудних  шинелях,  що  намагалися   погрітися  біля  багаття. Нарешті  чоловіки  підійшли  до  чергового   посту.  Його  охороняли  гвардійці.  Полковник,  що  вів  сюди  секретаря,  дістав  свої  документи  і  показав  їх  охоронцям. Решта  офіцерів  вчинили  так  само.  Біля  величезного  намету  стояли  ще  двоє  жандармів,  одному  з  них  полковник  сказав  «Відкрий»,  солдат  послухався. Першим  зайшов  жандармський  полковник,  за  ним  кілька  молодших  офіцерів  і,  нарешті,  секретар   у  парадному  мундирі.
– Ось  як  це,  пане  командире,  ось  як це –  «безповоротні  втрати». 
Від  побаченого  у  секретаря   затряслися  руки.  Величезний  старий  намет  був  набитий  трупами  жандармів. Тих,  для  кого  він  вранці  підписав  наказ  йти  в  атаку. Останні  дні  він  кожного  дня  підписував  такі  накази, скріпляючи  їх  мокрою  печаткою.  У  секретаря   запаморочилося   у  голові, ноги  під  ним  підкосилися,  в  очах  потемнішало.  Він  почав  блювати,  а  з  його  очей  текли  сльози. Це  були  особливі  сльози – сльози   тваринного  страху.  Не  припиняючи  викидати,  секретар  знепритомнів. 
   За  хвилину  він  отямився,  його  вже  встигли   витягти  на  вулицю, де  над  ним  стояв  той  самий  полковник,  що  привів  його  в  це  жахливе  місце. У  нього  в  зубах  була  цигарка,  яку  він  ніяк  не  міг  підпалити.  Побачивши,  що  секретар  прийшов  до  тями,  він  перестав  чиркати  сірниками  і  звернувся  до  нього:
– Ну  як? – Не  чекаючи  відповіді,  він  прикликав  одного  із  жандармів-охоронців. – Принесіть