Розмова двох

   Консулів   секретар,  а  нині  ад’ютант повернувся  до палацу  пізно  вночі.  Вигляд  у  нього  був  стомлений.  Швиденько  перевдягнувшись,  він  завітав  до  свого  шефа  зі  звітом. Це  був  жахливий  звіт. Там  були  і  великі  втрати  по  обидва  боки,  і  окремі  приписки  про  неефективність  лобових  атак  жандармів  на  барикади,  про жахливі  санітарні  умови  і  матеріальне  забезпечення,  моральний  стан  військ. «До  останньої  сторінки  було  почеплено  невеликий  папірець,  на  котрому  зазначалося  наступне:  «Найголовніше! Через неможливість  далі  вести  бій,  жандарми  змушені  відступити, через  що,  вірогідно,  супротивник  відновить  усі  свої  фортифікації  і  наступного  ранку  весь  наш  прогрес  зійде  нанівець.»
   Уважно  все  вислухавши,  консул  відпустив  свого  ад’ютанта, щоб  той  поспав,  але  нагадав,  щоб  він  не  забув  організувати  позачергове  засідання  уряду  вже  завтра.  Чиновник кивнув  і  пішов  до  себе,  але  так  і  не  зміг  заснути:  все  ніяк  не  міг  забути  побачене.  Йому  здавалося, якщо  він  засне,  то  і  сам  лежатиме  у  тому  брудному  наметі  поряд  із  холодними  тілами  жандармів. 
  Наступного  ранку,  секретар,  вмившись   холодною  водою  взявся  організовувати  урядовий  з’їзд.
Після  вчорашнього  у  нього  досі  пекло  у  горлі.  У  прислуги  він  замовив  склянку  молока  та  хліб  з  маслом.  На  щось  більше  часу  не  було.
− Ну  нарешті! – Зрадів  чиновник,  побачивши,  як  йому  несуть  тацю  із  їжею.  Спочатку  він  випив  склянку  з  молоком.  Потім  взяв  до  рук шматок  свіжого  хліба  з  маслом  і  вкусив  його  з  усім  своїм  апетитом. Секретар  прожовував  теплу  скоринку,  коли  раптом  двері  відчинилися.  До  приймальні  зайшов  голова  розвідки.
− У  себе ? – Запитав  він.
− Угу. – Давлячись  підтвердив  секретар.
Отримавши  підтвердження,  розвідник  розчинив  важкі  двері  і  зайшов  до  кабінету  консула.
– О,  ти  вже? Хіба  мій..
– Привіт,  ні  мені  ще не  телефонували,  та  я  був  впевнений,  що  ти  нас  усіх  викличеш  після  вчорашнього.
– А  що  було  вчора? – Консул  одразу  ж  пожалкував  про  це  запитання, а голова  розвідки  у  відповідь  лише  посміхнувся.
– У  мене  є  там  свої  люди,  я  знав  усе  ще  до  того,  як… Одним  словом,  я  про  все  це  знав.
– Що  за  люди? – Ожвавився  консул.
– Та  є  в  мене  один  хлопець.  Офіцер  Служби. Трохи  специфічний,  але  діло  своє  знає.
– Специфічний? Як  це  розуміти?
– О, ну  він,  знаєш,  творчо  підходить  до  справи.
– Надійний?
– У  мене  всі  надійні! Але  якщо  так, то  в  цьому  плані.. п’ятдесят на  п’ятдесят.. Та  я  його  туди  на  самому  початку  закинув,  хлопчина  тепер  у  них  не  остання  людина!
– Десь  біля  нашого  кузена?
– Наш  кузен  там  взагалі  не  при  справі.  Він  щось  намагається,  щось  його  теліпає,  але  ті  двоє  з  половиною  людей,  що  його  ще  слухають..  Це  якісь  абсолютно  аморфні  істоти.
–  Але  ж..
– І  давай  так,  ось  це  все,  це  інформація  не  для  зборів.  Не  довіряю  я  їм.
– Чому ? Невже  там?
– Так,  завелось  якесь  щуреня,  але  хто  конкретно  не  скажу. Біс  його  зна! Тут  кожен  міг  би.
Обидва  замовкли. Голова  розвідки,  бо  думав,  а  консул, бо  дивився  на  розвідника.
   Першим  тишу  порушив  консул:
– То  як  звати  того  твого  агента?
– Га ? – Наче  пробудився  голова  розвідки. – А! Косинський. Гуляє  у  чині  капітана. Хоча  хлопця  небеса  поцілували  у  чоло  на  наше  розвідницьке  ремесло. 
– То  чому  не  підвищиш?
– Рано.  Може  тепер  вже  і  підвищу. Та  ти  напевно  думаєш,  чого  це  я  до  тебе  так  зранку. І  будеш  правий,  бо  я  страх  як люблю  поспати. Зовсім  як  ото  ти. – Розвідник  хихикнув.
– Ну  і  чому?
– А  все  через  свого  хлопця.  Він  каже,  що  не  один  він  там  сидить.  Ну,  як  агент.
– Багато?
– Аж  тісно! Червенецьке  метро  в годину  пік! І  все,  ну  або  майже  все – не  наші.
– Як  це,  майже? Хіба  ти  у  нас  не  маєш  знати  про  всіх  наших  там?
– Я  мав  би,  але  ж  ти  знаєш  цей  чудовий дзвін  золотих  талярів. Багато  не  треба,  не  уявляєш  з  ким  доводиться  мати  справу  у відомстві. 
– А  може  цей  твій  Косинський  бреше?
– Е, ні! От  якраз  він  не  бреше,  цього  не  підкупиш.  Не знаю,  як  він  ще  живе,  але  що  є,  то  є.
– Викличеш  його  у  палац  після  наради,  я  хочу  сам  почути.
–  Та  я  вже. Наші  пузані  ж  розійдуться  до восьмої  вечора?
– Розійдуться.
– Добре,  тоді  я  пішов  до  себе,  а  ти  тут  не  розслабляйся,  нас  схоже  втягнули  у  таку  справу,  звідки  б  живим  вибратися.