Червона країна

Начальник відділку

   У  той  час,  як  голова  розвідки  розмовляв  із  консулом  тет-а-тет,  Петро  Косинський,  офіцер  про якого  і  йшлося  у  розмові  якраз  покидав  охоплений  революцією  центр  міста. Більшість  людей  заходили  й  виходили  з  площі – епіцентру  подій  через  станцію  метрополітену,  який  нині  не  працював. Вони  спускалися  й  підіймалися  пішки, а  потім  пішки  йшли  підземними  коліями  і  виходили  чи  на  інших  станціях,  чи  у  місцях,  де  колія  виходила  назовні. Це  був  доволі  надійний  шлях,  але  Петро  Миколайович  від нього  відмовився. По-перше,  там  завжди  хтось  вештався  туди-сюди,  а  розвіднику  було  бажано  піти  непоміченим.  По-друге, цей  шлях  був  дуже  довгим. Був  у  Косинського  ще  один  шлях –  дахи.  Простір  між  будинками  у  старому  центрі  міста  був  доволі  малим  і  людина  з  хорошою  підготовкою  могла  їх  перестрибувати. Непомітно  прослизнувши  у  будівлю,  що  згоріла  під  час  однієї  із  сутичок  і  ніким  не використовувалася  через  хиткість   офіцер  розвідки  зійшов  на  самісінький  дах  і,  трохи  розбігшись,  перестрибнув  на  інший  будинок. Стрибаючи  із  даху  на  дах,  вже  за   чверть   години  Косинський  дістався  жандармського  управління,  двері  котрого  виходили  на  не оточену  територію.
   «Воно зараз  точно  працює» –  подумав  чоловік  і  гайнув  униз  сходами.  Зустрівши  здивованих  жандармів,  він  показав  свою  перепустку,  після  чого  розвідника  провели  до  виходу.  Петро  вже  хотів  було  піти  на  трамвайну зупинку,  коли  згадав, що ніякий  транспорт  у  столиці  вже  не  ходить.
  – Хлопці! – Жандарми вже  йшли  назад у  відділок,  коли  непроханий  гість  із  розвідки  знову  вирішив  скористатися  їхніми  послугами. – Мені  потрібно  на  край  міста, а  транспорту  немає. Що порадите?
– Поспішити! Бо  йти  тобі  ох як далеченько. – Поліціянти  не зрозуміли  натяків  Косинського.
– А  у  вас  не  буде  транспорту  позичити?
– Ні. – Відрізали  жандарми. – Самі  пішки  гуляємо.
– Ех.. – Розвідник  тяжко  зітхнув, випустивши  усе повітря  з грудей. Він  попрямував  назад  до  дверей відділку. Його  кроки  вже  не  були  такими  вільними  й  невимушеними, каблук  дзвінко  врізався  у  бруківку,  а  рухи  стали  чіткими,  наче  у  якогось  механізму, чи машини. Швиденько  зорієнтувавшись  Косинський  знайшов  двері  начальника  відділка. Секретар  голови  відділку  сказав,  що  його  шеф  зараз  зайнятий,  але  ця  репліка  пройшла  повз  увагу  Петра. Він  відкрив  другі  двері,  вже  безпосередньо  до  кабінету  жандарма. Показавши секретарю  своє  посвіченя  Служби  Розвідки  Червоної  країни,  капітан зробив  крок  всередину  і  різко,  проте  не гримаючи,  закрив  за  собою  двері. 
   У  кабінеті  за  дверима  було  по-директорськи  затишно,  стояли  квіти,  підсвічники,  на  стелі  яскравим  вогником  горіла  лампа,  за  широким  дубовим  столом  сидів  товстуватий  чоловік  років  шістдесяти  і  щось  читав. Поряд  із  ним  на  столі  лежав  картуз,  який  на  людях, напевно  прикривав  його  залисинку. На  чоловікові  були  старенькі  окуляри дуже  елегантного  вигляду. Форма  була  випраною,  чистою, але  попрасована  була  погано.  «Вдівець» – подумав  офіцер  розвідки.
   Звук  відкритих  дверей  змусив  чоловіка, що  сидів  за  столом  підняти  голову  і  подивитися  на  гостя. Ним  був  молодий  чоловік, років  тридцяти,  якщо не  менше.
– Доброго  дня. – Спокійно,  але  рішуче  вимовив  Петро, показуючи  вже  начальнику  відділка  свою  посвідку.
– Бажаю  здоров'я! – Жандарм  різко  встав  та  віддав  честь. Поліціянт  був  майором за  званням,  однак  капітана  розвідки, згідно  рангового  законодавства  Червоної  країни  мали  слухати  навіть  військові  генерали, не  кажучи  вже  про  майорів жандармерії.
– Сідайте-сідайте. Я просто  хотів  запитати, де  у  вас  тут  телефон,  чи  телеграф.
– В  мене  є! – Вислужливо  промовив  майор. – Телефон.  І  ще  є  на  другому  поверсі, а  телеграф.. Телеграф  у  підвалі. – Розвідник  ледь  помітно  посміхнувся. – А  що? Щось  сталося? – Поцікавився  начальник  відділку.
– Та,  розумієте,  хотів  викликати  службовий  транспорт.. В  мене  термінова  справа,  завдання  від  начальника  столичної  контр-розвідки,  самі  розумієте..
   Звісно,  Косинський  збрехав  про  начальника  столичної  контр-розвідки,  згадка  про  котрого,  очевидно,  налякала  майора. Проте  правда  була  б  ще  більшим  стресом  для  старого  жандарма.
– Як? Вам  не  видали?! Зараз  я  розберуся. – Обурено  відреагував  майор.
– Не  треба  розбиратися,  це  ні  до  чого,  я  би  просто   хотів  пошвидше  дістатися  до.. Туди  куди  мені  треба  дістатися.
– Дістанетесь,  я  беру  цю  ситуацію  під  свій  контроль! – З  ентузіазмом  сказав  старий  майор. Він  одяг  свого  картуза,  взяв  із  ящика  столу  зв'язку  ключів  і  попрямував  на  вихід,  жестом  закликаючи  капітана  слідувати  за  ним.
– Буду  вдячний. – Косинського  влаштовувала  така  реакція. Він  попрямував  за  начальником  відділка, котрий  йшов  на  повній  тязі, швидко  перебираючи  короткими  ногами.
– А  то  навіщо  Вам  оце  зараз  у  центр  звонити ? – Завів  бесіду майор. –  Вони  ще  й  пришлють  Вам  якусь  із  цих  новітніх  таратайок,  що  плюються  димом. На парових  двигунах  автомобілі! Вигадали! Таратайка  з  вогнищем  у  середині,  а  у  вогнище  ще  вугілля  треба, чи  торф  закидувати,  чи  якийсь  їхній   брус! Бруси  зовсім  дорогі  зараз.  Я   Вам  краще  дам  свого  коня.  Ви  чоловік  молодий,  сильний.  Вам  якраз  буде! І  набагато  швидше  ніж  будь-якою  паровою  каретою. Кінь  в  мене  я  Вам  скажу,  звісно! О! – Він  підняв великий  палець  правої  руки  угору. – Галопом  може  без  зупинки  пройти  хоч  сто  миль! Заразка  така,  але  й  жре  добре,  я  Вам  скажу.
– Я  не  сильно  обтяжу? Може  службового  коня?
– О, ні-ні, я  радий  допомогти  колезі.  Та  й  що  Вам  той  службовий  кінь?  Воно  нещасне  вівса  по три  місяці  не  бачить. Звісно,  на  всьому  доводиться  економити,  годуємо  сіном,  а  що  поробиш?
  Нарешті,  чоловіки  спустилися  до  конюшні.  Майор  відкрив  окремим  ключиком  дверцята  до  стайні і,  пригнувши  голову  зайшов  усередину. Капітан  послідував  за  ним.
– Це  він? – Запитав  Петро  Миколайович,  дивлячись  на  вороного  коня,  котрого  готував  майор.
– Так! Гарний? – З  гордістю  перепитав  жандарм.
   Кінь  дійсно  був  дуже  гарним,  це  була  неймовірно  велика  тварина,  з  довжелезними  ногами,  потужним  корпусом  і  розумними  очима. Він  тримав  себе  так  поважно,  наче  знав,  наскільки  сильно  ним  пишається  начальник  відділку.
  Сівши  на  коня  Косинський  ще  раз  подякував  начальникові  відділка:
– Велике  дякую  за  гарного  коня! До речі, як  Вас  звуть? Я  спішив  не  глянув  на  дверях  до  кабінету.
– Петро  Миколайович.
– Невже? Мене  теж! – Посміхнувся  розвідник.
– Тезка! – Посміхнувся  у  відповідь  поліціянт.
Офіцери  розпрощалися  і  Косинський  погнав  вороного  коня  бруківкою  Червенця.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше