Червона країна

Кульгавка Лісова

  Вручений  майором  кінь  виявився  дійсно  дуже  швидким. Таким  само  бадьорим  як  і  власник. Вже за  годину   Петро  прив’язував  коня  у  стайні  біля  своєї  квартири. Він  не  любив  жити  у  квартирах та  будинках,  які  надає  Служба,  тому  винаймав  якісь   непримітні  апартаменти. Цього  разу  він  знайшов  собі  квартиру  на  краю  міста  у  старому  домі.  Тут  було  доволі  комфортно.
Неподалік  місця,  де  зупинився  капітан  був  столичний  зоопарк. Офіцер  вирішив  скористатися  із    можливості  подивитися  на  різноманітних  тварин,  а  тому  привівши  себе  до  ладу  він  знову  сів на  коня  і   відправився  до  Зоопарку. За  чверть  години Петро  вже  був  на  місці.  Благо,  він  ще  мав  доста  часу  до  зустрічі  із  шефом,  тому  дозволив  собі  трохи  комфорту.
   На  щастя,  околиці  столиці  Червоної  країни  ще  були  доволі  ожвавленими,  хоча  й  відсутність  транспорту  сильно  вдарила  по  віддалених  районах.  Зоопарк,  а також  магазини,  аптеки, кафе й  інші  місця  були  досі  відчинені,  хоча  й  працювали  по  6-8 годин  на  день,  а не  цілодобово  як  раніше.
   Косинський  вирішив  не  використовувати  своє  посвічення  вже  вкотре  за  сьогодні,  а  просто  купив  білет  на  касі,  як  і  решта  відвідувачів. Він  довго  ходив  алеями  старого  зоопарку,  задивлявся  на  грізних  звірів  і  маленьких  милих  тваринок,  слухаючи  звуки  природи,  які  так  його  заспокоювали. Поміж  кліток  із  хижими  птахами  та  великими  лісовими  й  степовими  звірами  увагу  розвідника  привернув  один  вольєр  із  кульгавками. Ці тварини  зустрічалися  Косинському  в  дитинстві у  лісах  біля  Петрового  рідного  міста – Підгірного.
    Так,  він  пам'ятав  цих  хитрих  тваринок, що  являли  собою  гризунів  середнього  розміру.  Не  дивлячись  на  свій  беззахисний  вигляд,  кульгавки  були  найкращими  хижаками  у  своїй  екосистемі.  Капітан  кинув  погляд  на  табличку  біля  вольєру,  там  було  написано  наступне:
                         «Кульгавка  Лісова,  підвид  Кульгавки  Гарної.
                           Ендемік  лісів  Північного  заходу Червоної
                            країни. Один  з  найдавніших  сухопутних
                           хижаків  світу.»
    Поряд  йшла  невеличка  групка  дітей, котрих  повели  на  екскурсію,  замість  відмінених  уроків. Екскурсовод – мила, інтелігентого  вигляду  жіночка якраз  почала  свою  розповідь про тваринок:        – Хоча  вигляд  кульгавка  має  не  надто  виразний  і  людині  не  знайомій  із  фауною  Червоної  країни  було  б  неясно   як  ця  істотка  стала  одним  із  найкращих  хижаків, але  тактика,  через  яку  кульгавок  називали  найхитрішими  тваринами  безвідмовно  діє  вже  мільйони  років: кульгавка  робить  вигляд,  наче  поранена,  чи захворіла  і  агонізує,  з  неймовірним  акторським  талантом  грає  кульгавка  слабкість,  беззахисність. Через  спеціальні  залози  вона  виприскує  феромон, що  привертає  увагу  хижаків,  а  коли  хижак,  вже  хоче  смакувати гризуном, той різко  оживає  і  починає  з неймовірною  швідкістю  кусати  супротивника. – Серед  дітей  ширилося «ваау»  і  вони  вже  більш  уважно  стали  споглядати  на  цих  невідомих  їм  звірят.  – Отрута  кульгавок  діє  миттєво,  паралізуючи  мисливця,  роблячи  його  жертвою. – Продовжувала жіночка-біолог. – Оскільки  на  цих  тваринок  нападають більші  за  них  звірі,  то  одного  «спектаклю» (як  біологи  називають процес  полювання кульгавки) вистачає  на  дуже  і  дуже  довго. Після  вдалого  полювання,  кульгавка, разом  із  родиною (тваринки  цінують  сімейні  цінності) затягує  паралізовану  жертву  до  свого  барлогу,  де  вони добивають  жертву  вже  іншою  отрутою, котра  одночасно  знеболює,  вбиває,  та  маринує  тіло  тварини,  щоб  те  не псувалося.  Другий  вид  отрути  кульгавки  вприскують  не із  зуба,  а зі  спеціальної  залози  у роті. – Після  такіх  доводів  дванадцятирічні  дітлахи  стали  оглядати  гризунів  з  особливою  пошаною, адже  хто  ж  ще  так  цінує  хитрість, як не  шестикласник?  Ну, хіба  розвідка.
– Із  отрути  цих  тваринок  роблять  консерванти  для  їжі, найдорожче  знеболююче  та  снодіюче.
   Поза  полюванням  кульгавки  мило  граються  із  членами  родини  і прикрашають  свої  барлоги,  які  сміливо  можна  вважати  фортецями. – Підсумувала  екскурсовод , після  чого групка  дітлахів під  пильним  наглядом  вчительки, що  йшла  позаду  цієї  «парадної  колони»  попрямувала  далі.
   Сонце, що нарешті  вийшло  з-за  хмар  і  тепер  світило  зовсім  як  улітку,  безтурботні  діти, ці  тваринки, кульгавки,  нагадали  Петрові  про  його  щасливе  дитинство  у  Підгірному,  про  його  власні   шкільні  роки  та  походи  з  батьками  у  ліс.
  Саме  у  Підгірному  він  почав  свою  кар'єру.  Це  місто  було  найменшим  серед  міст-столиць  штатів  у  Червоній  країні, але  за  віком  і  красою  не  поступалося  Червенцю. Там  було  безліч  садів  та  парків,  а  старі  алеї  та вулички  із  гладенькою  бруківкою, прикрашені  стрункими  ліхтарями  та квітами  робили  Підгірне  «містом  усіх  закоханих».  
   Перевдягнувшись  вдома,  капітан  виглядав  зовсім  інакшим  чином, ніж  вранці: гарно вимитий, поголений, у  чистій  шинелі, модних шароварах  та  новеньких  шкіряних  чоботях, що  видавали  у  ньому  військового. Під  шинеллю  був  форменний  піджак  розвідки, а голову  прикрашав  офіцерський  картуз. Проте, спеціальну  начіпку,  яка  говорила  про  приналежність  до  роду  військ  він  зняв  і  виглядав  майже  по-цивільному. Петро Миколайович  залишив  зброю  вдома, адже  збирався  на  зустріч  із  шефом.  Щодо  зброї,  то  капітан  носив  потужний  п'ятизарядний  револьвер  зі  збільшеним  бронебійним  патроном. Решта  розвідників  та  жандарми  носили,  зазвичай, восьмизарядний  легкий револьвер,  а  іноді  й два  таких, щоб  не  витрачати  час  на  перезарядку.  Носіння  ж  капітаном всього  одного  п'ятизарядного  револьвера  лякало  колег  Косинського. «Цей не  промахнеться,  із  ним  не жартуй» – казали  про  нього. Сам  офіцер відповідав: «нічого такого,  просто  частіше  треба  відвідувати  тир».
    Ще  трохи  побродивши  зоопарком, Петро  пішов  до  одного  доволі  пристойного  кафе,  де  зміг  попити  чудової  кави  та  з'їсти   доволі  непогану  відбивну. Зазвичай, капітан  замовляв  собі  до  м'яса  вино  за  настроєм, але  перед  такою  важливою  зустріччю  як  та, що  чекала  на  нього  вже  за  кілька  годин  він  не  міг  собі  дозволити  й  половини  бокалу  найлегшого  білого  винця. Трохи  посидівши  ще  за  столом,  Косинський  розрахувався  й  пішов  на  вулицю.  У  нього  було ще  дві години,  але  він  вирішив  не  надто  втомлювати  коня  і  повільнесенько  собі  поїхав  до  палацу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше