Червона країна

План шефа

  Наблизившись  до самісінького  центру  міста  Косинський  зачув  шумовиння  натовпу,  що  лунало  з  площі.  Особливість  роботи  капітана  полягала  в тому,  щоб знати,  хто, що, де  і коли  готує.  Причини ж  цих  звуків,  що  лунали  з  центральної  площі  були  невідомі.  Якби  бунтівники  готували  наступ,  він  як  один  із  командирів  знав  би  про  це.  Якби  готували  наступ  провладні  війська – його  б  також,  скоріш  за  все  повідомили.
– Хоча, – подумав  він – мені  кажуть  далеко  не  все.  Цікаво,  навіщо  Службі  ці  ігри  із  власними  агентами? В  них  забагато  кадрів?  Чи  це  перевірка ?  Втім,  можливо  я  дарма  нервуюся  і  зараз  шеф  мені  все  пояснить.  Забагато  собі  дозволяєте, Петро  Миколайовичу! – Бажаючи  швидше  отримати  відповіді  він  погнав  коня  риссю. Капітан  покладав  на  зустріч  із  керівництвом  великі  надії,  адже  сподівався  зрозуміти  суть  того,  що  відбувається.
  Тим  часом  ті,  з  ким  він  мав  зустрітися  закінчували  свої  справи (у  випадку  із  консулом  справою  був  сон)  і  збиралися  йти  на  зустріч,  яка  як  вони  сподівалися  розкриє  перед  ними  потаємне. Словом,  обидві  сторони  хотіли  отримати  від  цієї  зустрічі  одне  й  те  саме,  але  жодна  з  них  не  могла  виправдати  очікувань  одне  одного.
   Капітан  розвідки  прибув  трохи  раніше  домовленого  часу. Сонце  вже  сіло  і  на  вулиці  стало  помітно   прохолодніше,  а  невдовзі,  то  й  взагалі  морозно.  Вирішивши  не  втрачати  дарма  часу, Петро  відвів  коня  до  двірника,  котрий  насправді  був  одним  з  молодших  офіцерів  Служби,  попросив   погодувати  тварину, а  сам  пішки  вирішив  темними  двориками  зайти  до  місця  зустрічі  з  неочікуваного  боку.  Трохи  полазивши, як  він  це  любив,  капітан  опинився   у  під’їзді  будинку  навпроти  палацу,  зайшовши  до  нього  із  чорного  входу,  так,  щоб  із  вулиці,  де  мала  пройти  зустріч  його  пересувань  не  було  б  видно  жодним  чином.  Петро  споглядав  із  бічного  вікна  третього  поверху – доволі  високо,  щоб  бачити  на кілька  кварталів  далі,  ніж  із  землі,  та відносно  близько  до  виходу,  щоб  швидко  вийти  на  зустріч,  якщо  треба. Але  час  ішов, а  ні  палац, тобто  його  задній  вхід,  ні  вуличка  не  оживали.  На  цій  вулиці  жили  й  трудилися  люди,  що  складали  кістяк  консульського  апарату, чиновники  різного  калібру  й  розливу,  помічники  сенаторів,  відомі  актори, вчені,  лікарі  і  решта  інтелігенції  Червенця,  усі  ті,  хто  ходить  на  місцеві  світські  раути.
   Нарешті  невеличкі  дверцята  позаду  палацу  відчинилися,  Косинський  добре  це  бачив.  Із  дверей  вийшло  двоє  верзил  із  бритими  головами.
– Ці  шибайголови,  то  певно  гвардійці,  хто  ж  іще  в  таку  холоднечу… – Капітан  не  встиг  завершити  думку,  як  її  перервав  звук  шипіння   двигуна  парової  машини.  Це  був  двигун лімузину  чорного  кольору,  що  якраз  з’явилася  на  обрії  і  швидко  наближалася  до  палацу.  Нарешті  парова  карета  спинилася.  Косинський  упізнав  у  ній  одну  з  машин  свого  шефа.
   Капітану  цього   вистачило  і  він  почав  спускатися,  не  зводячи  очей  із  вікон,  споглядаючи  за  тим,  що  відбувалося  далі.  А  далі  відбувалося  ось  що:  маленькі  дверцята,  з  яких  хвилину  тому  вийшли  дві  наголо  бриті  постаті  знову  відчинилися.  Цього  разу  з  них  знову  вийшло  двоє  гвардійців  з  охорони  консула,  а  за  ними  і  сам  консул.  Двоє  «свіжих»  гвардійців  пішли  вперед  до  парової  карети,  консул  пішов  за  ними,  а  ті  гвардійці,  що  досі  стояли  біля  дверей  рушили  за  консулом. Один  з  охоронців  відчинив  двері  главі  держави  і   останній  зник  за  темним  склом  лімузину.  Після  цього  гвардійці  обступили  парову  машину,  очевидно,  тепер  всі  очікували  на  капітана.  Петро  ж  вже  виходив  із  будинку,  але  з  того  ж  входу,  з  якого  і  зайшов,  кілька  митей  і  він,  обійшовши  будинок,  опинився  на  вулиці,  де  його  чекали.  Виглядало  це  так,  ніби  молодий  розвідник  просто  собі  зайшов  із  сусіднього  провулку. Зробивши  вигляд,  наче  помітив  машину  шефа  уперше, він  якусь  мить  постояв  на  одному  місці,  після  чого, наче  впевнившись,  що  машина  дійсно  та,  що  треба,  пішов  у  напрямку  до  неї.  Гвардійці  настромили  рушниці  у  бік  капітана,  той  дещо  уповільнив  хід  і  потягнувся  за  посвідченням  у  нагрудну  кишеню. Він  тримав  його  там  якраз  для  таких  випадків,  адже  ніякої  зброї  в  такій  кишені  не  заховаєш  і це, на  думку  капітана  мало  бути  хорошим   сигналом  для  таких  охоронців,  як  ті  бритоголові,  що  зараз  настромили  на  нього  рушниці  з  багнетами.  Пересвідчившись  у  тому,  що  гість – офіцер  розвідки, один  із  гвардійців  взяв  документи  в  капітана. Він  почав  гортати  посвідчення,  що  очевидно  викликало  здивування  голови  розвідки,  оскільки  він  вийшов  із  машини  і  крикнув  охоронцеві:
– Що  ти  там  шукаєш? Вірші? Віддай  хлопцеві  документи  і  пусти  його  всередину,  це  мій  офіцер.
Ну ?  Що  стовбичиш ? – Гвардієць  повернув  капітанові  (який  дещо  зніяковів  через  далеко  не  офіцерську  поведінку  свого  шефа)  його  документи  і  віддав  Косинському  честь. – Давай,  заходь  синку! Змерзнеш! – Сказав  по-панібратськи  голова  розвідки  вже  Петру  Миколайовичу. Взагалі,  для  людини  необізнаної  голова  розвідки  виглядав  доволі  бадьорим  і  привітним  чоловіком  середніх  років,  який, здавалося  бажав  щиро  допомогти  кожному.  Проте  генералові   підопічні  знали,  що  за  цією  щирою  посмішкою  милого  старіючого  дядечка  ховається  коварний,  неймовірно  хитрий,  жорстокий  та  абсолютно  беземоційний  мозок,  що  постійно  перебуває  в  русі,  немов  якась  пекельна  машина. Ні, цей  мозок  не  був  надпотужним, але  неймовірна  хитрість  і  абсолютна  відсутність  будь  яких  сантиментів  робили  голову  розвідки  однією  із  найнебезпечніших  фігур  у  державі.  
– Зичу  здоров’я! – Офіційно  звернувся  капітан  до  двох  людей,  що  сиділи  у  пасажирській  кабіні.
– Сідай. – Відповів  йому  шеф. – Знаєш,  цих  гвардійців  слід  називати  не  бритоголові,  а  тупоголові.
– Хм! – Почулося  від  другої  фігури,  що  сиділа  з  іншого  боку. Це  був  консул. – Попрошу  вас  слідкувати  за  словами,  коли  говорите  про  моїх  охоронців,  це  абсолютно  лояльні  мені  люди.
– І  повні  ідіоти. – Додав  голова  розвідки. – Від  такої  сміливості  свого  шефа  у  присутності  консула  капітанові  стало  ніяково. – От  мої  хлопці – інша  справа.  Ти  бачив,  їхню  реакцію  на  мою  людину?
Та  вони  ж  не  знали, що  з  ним  робити.  Стріляти,  чи  штрикати  багнетом,  чи,  може,  поцілувати?
Втім,  гаразд,  хлопчина  вже  ніяковіє.  Друже! – Головний  розвідник  Червоної  країни  глянув  на  Косинського. – Я  ж  твій  друг,  правда? Ми  тут  усі  друзі,  навіть  ті  лисуваті  хлоп’ята,  що  стирчать  на  вулиці. По-перше,  пана  консула  дуже  потішила  твоя  робота  так  би  мовити  інкогніто,  хто  ти  там  в  цих  клятих  революціонерів?  Командир..?
–  Командир  дюжини,  пане.  Структура  в  них  дуже  чітка,  її  розробив  один  професор,  теоретик  фізики,  його  здається   того  року  вигнали  із  Центральної  Академії,  де  він  був…
–  Так-так-так,  де  він  був  не останньою  людиною, здається  членом  вищої  наукової  ради.
–  Так  от,  структура  в них  подекуди  переважає  нашу  армійську: десять  солдатів, плюс  командир, плюс  медик ,  який  зазвичай  є   замісником  командира. Це  дванадцять чоловік.  Із  дванадцяти  таких  загонів  складається  рота,  тобто  144  чоловіки,  а  на  додаток  командир  роти,  лікар, один-два  кухарі. Це вже 147-148  чоловік. Я бачив, як  це  працює  на  ділі.  Із  вишколом  та  хорошою  зброєю –  це  машина.  Військова  машина,  дуже  маневрова. Хоча  в  мене  і  є  питання  до  практики  обирати  командирів   на  зборах,  все  ж,  на  мій  погляд  структура  в них  краща  за  маніпули, що  використовуються  жандармами,  армією  та  гвардійцями. До  речі,  семизарядні  гвинтівки,  що  у  гвардійців,  більше  би  згодилися  в  армії. 
– І  що  тоді  робитиме  гвардія? Гулятиме  з камінцями? – Обурено  закинув  консул. Капітан  знову  зніяковів,  але  почав  спокійно  відповідати:
– Гвардійців  краще  озброїти  дубинками, револьверами  й  ножами.
– Дубинками? Гвардію? – Ще  більше  обурився  консул.
– Специфіка  роботи  не  дає  їм  можливості  використовувати  рушниці  як рушниці,  найчастіше  їм  доводиться  знімати  багнети  і  бити  прикладом. Набагато  зручніше  було  б  використовувати  звичайні  дубинки,  ну  або  дещо  покращені. Револьвер  і  ніж – маневрена  зброя. Я  б  радив  саме її.
– Взагалі-то  ми  тут  не  заради  ваших  порад. – Розізлився  консул. Проте він,  наче  щось  згадавши,  одразу  заспокоївся  і  продовжував  спокійно. – Нам  із  вашим  шефом  хотілося  б  зрозуміти,  що  відбувається  всередині.  Ваші  доклади  виявились  дуже  корисними  і  дали  нам  багато  переваг.  Без  вашої  інформації  ця  вулиця  на  якій  ми  ото  зараз  розмовляємо  була  б  напевно  вже  неконтрольована  нами. Але,  існують  моменти.. Поясни  краще  ти, я  не  розуміюся  на.. – Консул,
здавалося,  не  міг  згадати  потрібних  слів, тому   звернувся  до  голови  розвідки.
– Так,  ми  хочемо  знати, які  конкретно  сторони  працюють  там,  хто  на  що  впливає,  хто  там  влада  і  хто  хитає  човен.
– Але  пане,  там  немає  влади  як  такої.  Структура  військ,  звісно  є,  але  над  нею  хаос.
–  Ти  головного  не  знаєш,  хлопче,  ми  із  консулом  погодили  твоє  підвищення.– Після  цих  слів  холодний  піт  виступив  на  спині  Косинського. Він  знав,  що  такі  неочікувані  підвищення  просто  так  не  минають. – Можеш  не  дякувати,  ти  заслужив,  капітанські  зірочки  тобі  зовсім  не  пасують. – Вів далі шеф.
– Як  на  мене,  вони  нічим  не  гірші  за  майорські. Я  неймовірно  вдячний,  але  зрозумійте  мене  щиро.. Чи  не  викличе  це  конфлікту  із  нашими  у  відділенні,  коли  я повернуся? У  нас  і  так  поговорювали,  що  капітана  мені  дали  зарано.
– По-перше,  ти  не  повернешся,  разом  зі  званням  ти  отримуєш  переведення  у  столицю,  а  по-друге,  ти  зовсім  не  майор,  а  полковник.
– Полковник? – Тихим  криком  перепитав  Косинський. – Тепер  він  ясно  відчував, як  мурашки  бігали  його  спиною.
– А  як  же!  Ось  і  новий  мундир  вже  готовий. – Шеф   вийняв  якийсь   пакунок. 
– Дякую  за  честь. – Не  вірячи  очам  промовив  Петро. Його  обличчя  показувало  захоплення, а  голова  намагалася  зрозуміти  у  яку  ж  халепу  він  втрапив. Хоча, нема, де  правди  діти,  молодий  розвідник  радів  із  полковничого  мундиру, десь  дуже  глибоко  в  душі.
– Но-но-но.  Дякуй  собі.  Ти   довів,  що  є  одним  із  найкращих  серед  нас!  Але  більше  звання – більша  відповідальність.  Мені  потрібно,  щоб  ти  дещо  зробив   для  своєї  країни.
   Новоспечений   полковник  напружився.
– Що  саме ? – Нарешті  запитав  він.
– Наскільки  багато  впливу  ти  можеш  мати?
– Якщо  я встигну  на  збори,  що  почнуться  опівночі, то  можливо,  лише  можливо,  мене  оберуть  командиром  сотні. Після  останнього  бою  наш  командир  загинув.
– Друже,  ти  так  не  жартуй,  в тебе  командир – я.
– Так,  звісно,  просто  я..
– Та  я  розумію,  все  прекрасно  розумію. То  який  вплив  можеш  мати  ти  у  якості  командира  сотні? Чи  роти?  Ет,  одне й  теж!
– Вплив  командира  сотні  будується  на  його  авторитеті  серед  інших  командирів,  але.. Якщо  ми  говоримо  про  можливість  впливу  на  конкретну  воєнну  ситуацію, то  це  залежатиме  від  ситуації.
Якщо  лише  моя  сотня  оборонятиме  якийсь  рубіж,  я  зможу  скомандувати  відступ  за  певних  умов,  аргументуючи  це..
– Ні,  ні  і  ще раз ні! Мені  потрібно,  щоб  ти  почав  наступ!
– Як  це  наступ? Хіба  не  Ви  наступаєте?
– У  цьому  і  проблема – наступ  з  нашого  боку – великі  втрати  з  нульовим  результатом.  Та  був  би  хоч  результат! А так.. – У  салоні  лімузину  на  деякий  час  стало  тихо.
– Сподіваюсь  у  водієві  Ви  впевнені, шеф? – Порушив  недовгу  паузу  новоспечений  полковник.
– Та  будь  він  хоч  сто  разів  шпигун! Ха, подивився б  я  на  вуха  тієї  людини,  що  почує  нас  крізь  оце  скло! – Шеф  постукав  по  броньованому  склу. – Одним  словом, – вів  далі  він – мені  потрібна  від  тебе  конкретна  послуга.  Ми  створимо  ілюзію,  наче  прибрали  війська,  а  ти  підбуриш  їх  до  наступу. Головне,  щоб  покинули  площу,  хоч би  частково,  а там  наші   друзі  з  гвардії, можливо  і  ці  хлопці, – голова  розвідки  тицьнув  на  бритоголових,  що  охороняли  машину.
– Не  знаю  деталей  плану, та  мені  певно  і  не  треба,  але  чи  впевнені  Ви,  що  втримаєтесь,  у  разі,  якщо  дійсно   всі  або  хоча  б  найбільш  боєздатна  частина  їхніх  сил  рушить  на  палац? Я  знаю  настрої  у  жандармських  полків.  Останні  криваві  бої,  куди  їх  зганяли  дуже  озлобили  і  командирів  і  рядових  жандармів. Гвардія,  звісно,  ще  не  вступала  як  слід  до  бою,  а  лише  підтримувала  наступи  жандармів  вогневим  прикриттям, але чи  вистачить її?
– За  це  не  хвилюйся! – Різко  кинув  голова  розвідки. – Їхня  кіннота  у  разі  потреби  пройдеться  катком  по  цьому.. по  цих.. Ну,  одним  словом,  сподіваюся,  що  до цього  не  дійде  і  ми  просто займемо  спорожнілу  площу  ядром  лояльних  нам  сил, а  розпорошені  бунтарі  самі  розбіжаться.
– Такий план?
– Так,  такий  план.
– Скільки  їх? Лояльних  силовиків? – Косинський  відчув,  що  виявив  надмірну   зухвалість. Знову.  Тому  всередині  в нього  щось  злегка  напружилося,  але  відступати  було  нікуди. Консул  і  голова  розвідки  переглянулися.  Консул   поглядом  злої  нянечки,  наче  сварив  шефа  розвідки, який  у  даній  аналогії  виступав  у  ролі  дитини, за  якусь  пакість. Це  тривало  менше  за  мить,  але  полковник  перехопив  цей  сигнал.
– Та  чи  знаєш  ти,  який  в  нас  рівень  безпеки? – Пафосно  зачав  консул. – Кожен  дім  у  цьому  районі  кишить  нашими  людьми,  кожен  під’їзд,  кожен  дах,  кожен  підвал. Механізм  безпеки  працює  як  слід,  охороняючи  нас  просто  тут  і  зараз.  Так,  генерале?
– Так, пане  консул. – Підтвердив  голова  розвідки,  на  котрого  дивилися  дві  пари  очей: консула  і  Петра  Миколайовича. – Заходи  безпеки  безпрецедентні,  а  війська  повністю  готові  до  виконання  будь-яких  наказів.
   Косинський  знав,  що  все  до  останнього  слова  було  брехнею,  адже  ще  кілька  хвилин  тому  він  лазив  двориками і  під’їздами  найближчих  будинків. Тим  не  менше,  він  зробив  вигляд,  наче  не  сумнівається  у  жодному  слові:
– Тоді  я  матиму  за  честь  виконати  це  важливе  доручення  і  обіцяю  зробити  не  тільки  все  можливе,  але  й  усе  неможливе  для  остаточної  нашої  перемоги. Столиці  час  повертатися  до  нормального  життя.
– От  і  чудово. – Відповів  йому  шеф  із  батьківською  посмішкою, щирою,  як  дитина. Ця  посмішка, проте,  ще  більше  налякала  полковника  і  він  ще  сильніше  замислився  над  тим,  що відбувається.
   Далі, голова  розвідки  дістав  мапу  із  планом   міста  Червенця  і  розгорнув  її  перед  своїм  агентом. Світло  у  лімузині  горіло  так  яскраво,  що  найменші  подробиці  було  видно  як  удень. Генерал  почав  пояснювати  план: якою  вулицею  слід  спрямувати  ядро  наступу  і  чому.
– Ось  цей  проспект, – тицьнув  шеф – дуже  довгий, а  з двох  боків  до  нього  підходить  безліч  маленьких  вуличок,  алей  та  провулків. У  будинках  там  вже  майже  нікого  не  залишилося,  а  хто  був  ми  повиселяли  і  заколотили  усіх  входи  та  вікна,  щоб  не  можна  було  зайти  у  будинок, засісти  в  ньому  і   намагатися  вести  оборону  як  з  якоїсь  фортеці. Суть  плану  в тому,  щоб  розбити  натовп  на  невеличкі  групи  по   двадцять,  тридцять,  сорок  чоловік,   та  хоч  би  по  сотні-другій,  це  вже  не  тисячі  і  це  вже  не  загроза.  Усі  ці  алейки,  бачиш,  розходяться  у  різні  боки.   Ми  вдаримо  звідси.  Кіннота  піде  на  них,  коли  вони  вже  будуть  доходити  до  кінця  вулиці. І  тут  вони  б  мали  почати розбігатися  цими  бічними  вуличками.  Так,  можуть  бути  різні  форс-мажорні  обставини, дрібні,  але  сам  розумієш,  що  це  ну  просто  мінімальні  втрати  із  якими  це  можна  все  провернути.  Інша  частина  гвардії разом  із  частиною  жандармів має  зайняти  площу  і  зачистити  решту  її  оборонців.  Думаю,  вони  одразу  здадуться. А  тут,  тут  і  ось  тут, – шеф  тицяв  у  різні  точки  на  мапі  міста  ми  виставимо  жандармів,  задача  котрих  буде  лише  заарештувати  невеличкі  групи, що  розбігатимуться   бічними  вулицями. Я  думаю  із  цим  вони  справляться.  У  кожному  загоні  жандармів  будуть  наші  куратори  із  розвідки,  щоб  не  почалося  бозна-чого.
– Розумно. – Відповів  Косинський,  дивлячись  на  свого  шефа  найавторитетнішим  поглядом.
– А  як  же! – Розвіднику  була  приємна  така  реакція  свого  підлеглого,  адже  він  не  знав,  що  вона  є  такою  ж  фальшивою  як  і  його  план.
– Коли  починаємо?
– Якомога  швидше.  Ми  тебе  не  підганяємо,  але  сам  розумієш.
– Так,  шеф.  Я  думаю  післязавтра  годині  о  першій-другій  можемо  починати.
– У  першій-другій? – Перепитав  голова  розвідки.
– Так,  о  дванадцятій дня   у  них  нарада,  як  і  опівночі. Вона  триватиме  хвилин  сорок.  Там  я  з  ними  обговорю  усі  моменти,   а  діяти  вони  полюбляють   швидко, ніякої  витримки.
– Не  те,  що  наш  апарат. – Буркнув  голова  розвідки.
– Так. – Підтримав  його  полковник. – І  тому  я  думаю,  що  між  першою  і  другою  все  і почнеться. Ну,  найпізніше  до  четвертої.
– Гаразд.  Нас  це  влаштовує ? – Голова  розвідки  глянув  на  консула.  Той   кивнув. – Ну,  якщо  так,  то  на  цьому  все. А! І  надішли  звістку, коли  дізнаєшся,  чого  це  вони  там  зараз  репетують.
   Троє  присутніх  обговорили  ще  декілька  дрібних  деталей  і  попрощалися.  Першим  вийшов  молодий розвідник.  У  руках  в  нього  був  пакунок  із  новим  мундиром. І  нове  посвідчення.  Гвардійці  знову  віддали  йому  честь.  А  консул  ще   деякий  час  залишався   всередині.
– Як  він  тобі? – Запитав  у  нього  голова  розвідки.
– Не  подобається. – Відповів  консул.
– Та  ми  ж  на ньому  не  одружуємося. А  в  герої  посмертно  цілком  годиться.  Жаль,  звісно, толковий  хлопець,  у   нас  таких  не  вистачає. Але ..
– Але  таке  життя. – Сказав  на  це  консул.
– Нічого-нічого,  вже  за  48  годин  життя   буде  колишнім,  а  може  навіть  і  кращим.
– Ти  вулицю  вже  приготував?
– Ще  працюємо,  це  не  швидко  робиться,  коли  в  тебе  дві  з  половиною  людини. Але  заряди  вже  заклали.  Тепер  вже  я  спокійно  можу  надіслати   туди  довірену  людину,  щоб  закласти  і  детонатори. Дам  наказ  вже  сьогодні,  до  післязавтра  встигне. 
– Один? 
– Так,  а  що,  хочеш, щоб  там  натовп  гуляв? Ні,  одного  вистачить.  Цілком.
– Який  з  цього  сенс,  якщо  ті,  хто  закладав  заряди  будуть  говорити?
– Ет,  ні. Ці  вже  нічого  не  скажуть.
  Консул  схвально  кивнув.  Цим  жестом  він  ще  й  пробачив  голові  розвідки  норовистого  Косинського.  Двоє  розпрощалися,  консул  вийшов  із парового  лімузину  і  попрямував  до  палацу  під  конвоєм  все  тих  же  гвардійців. А  розвідник  швидко  помчав  кудись   у  своєму   залізному  чудовиську.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше