Червона кулька

Епізод 6

Осінь була ранньою. П’ять, шість тижнів – і вже почало холодати, по справжньому… не кожного року так. Буває, що це трапляється різко, а буває – поступово, не змушуючи відразу надягати осіннє пальто.

Перший справжній осінній дощ не поспішав набирати сили, хоча за прогнозом – мав бути справжній ливень… ніяк не наважувався. Для Дарислави осінь починалася саме з такого дощу… коли ти їдеш у маршрутці, дивишся на людей, які поспішають хто куди, хто із парасолькою, хто без – бо пориви вітру не дають змоги йти з ним спокійно. І вся ця атмосферність, доповнена інді-композицією, нового – для неї – інді-рок гурту… це не повторно. 

Їхала назад на квартиру. Працювали або точніше – підробляли – на вже знайомому місці – торговий центр. По черзі з Альвіною – слідкувала за тим, щоб в одному бутику – одяг був охайно викладений та розвішаний… хоча й була можливість бути безпосередньо продавцями – відмовились… і цього вистачало. Працювали там лише – щоб заробити на оплату квартири, і ще щоб на йогурти вистачило… весь цей час – як і той дощ – ніяк не могли остаточно наважитися, вирішити – все ж чекати того конкурсу чи ні… і як далі бути із всією цією історією… Кожного дня обидві думали про різноманітні сценарії, іноді у голову приходили фантастичні варіанти… Деякими вечорами, просто викладали ті самі телефони, інші речі, пригадували всі факти – і Сергія Михайловича, і ріелтора… і все, все… намагалися знайти щось нове, щось таке, чого не помічали раніше… але через дві, три години – знову складали це у картонні коробки і ставили у шафу.

 

Невже так складно зробити хоча б якісні зупинки? Ну невже це так дорого чи складно? Зрозуміло, що головна проблема в тому, що ті, хто має робити ці зупинки – останній раз років десять, а може й більше… як останній раз їздили на громадському… але ж невже такі недалекі?! Розпачу Дарислави не було меж… практично нові кросівки, придбані на цьому тижні – і всі у багнюці… і не могла вона прийти і просто надягти інші… не було інших. Стрибаючи через малі і великі ями, наповнені водою, які траплялися майже по всьому тротуару – намагалася швидко добігти до будинку… парасольки не було. Вводячи код від під’їзду з радістю видихнула, адже саме в цей час – дощ все ж прийняв рішення – іти. 

Альвіна в цей час читала книгу, полюбляла біографічні… в них завжди можна віднайти щось таке не звичайне, не стандартне, що може надати неймовірного піднесення, мотивації… Суп з локшини – був зварений і очікував на Дариславу. Сама ж просто попивала чай.

Навіть не знімаючи куртки, Дарислава відразу кинулася до ванної – відмивати взуття… так, воно не було надто дорогим, воно не належало до відомих брендів… але вже давно зрозуміла – все це звичайний маркетинг, і не більше. Не могла знайти багато людей, хто б погоджувався з нею… але не розуміла – яка різниця? Подобається, більш менш комфортне – і добре. Звісно, кожного дня з’являється щось нове, щось незвичайне – і буде з’являтися. Всього не купиш. Інколи все ж хотілося мати не дві пари взуття – а дещо більше… але не для того, щоб тупо розкидатися понтами… а от приміром – мати змогу перевзутися в нове, чисте і не переживати. Не могла нікому докоряти чи повчати… є гроші, є бажання – будь-ласка. Немає питань. Проте інколи задумувалась, що наскільки б світ був би крутішим і драйвовішим, якщо б всі ставилися до всіх речей, особливо одягу – спокійно і по простому… згадувала при цьому школу – де як не крути – а діти є діти… не можуть не помічати у когось дорогу річ, кращу… і пам’ятає, що тільки по цій причині – більшість у класі, як не дивно, не спілкувалися з такими дітками – хто соромився свої потертих туфликів, а хто відчував неприязнь… і ці ж діти, які кожного тижня у нових светриках, штаниках – самі того не бажаючи – втрачали змогу просто спілкуватися з ровесниками. Нажаль, і зараз не всі батьки це розуміють – виховують дітей так, ніби вони ніколи не потраплять у реальний світ, де всі матеріальні речі – не мають ніякого значення… все, що можна купити – являється нічим іншим, як просто товаром – вигаданим, виготовленим і нав’язаним іншою людиною. Дивно і надзвичайно прикро, коли виховання – поступово перетворюється, перевтілюється у процес нав’язування ідеалів, бажань, цілей, рис характеру та життєвих цінностей…

  • Що ти там? Як добралася? – крикнула із жилої кімнати Альвіна.
  • Та це капець! З багна вся зліплена…
  • Ну ти ж хотіла осіннього дощу, хах, насолоджуйся!
  • Та справа й не у дощу… Дощ круто… а от все інше, все якесь покинуте, понівечене… 
  • Там суп бери, свіжий… хоча б зігрієшся…
  • Та зараз, трошки відпочину… полежу, – кинула Дарислава, зайшовши в кімнату й завалившись на ліжко.
  • Ноги хоч не промокли?
  • Та наче б то ні… просто в багнюці всі, на зупинці якраз…
  • Ну все одно, візьми он мої теплі носки… у мене є ще пара. Бо як ось так просто сидіти, то вже ноги починають мерзнути… 
  • Коли там опалення увімкнуть, не чула?
  • Та ні… напевно, як зазвичай… думаю, десь на днях і повинні, якщо тим більше буде така погодка…
  • Блін, це ж і квартплата підніметься… ну комунальні послуги там… завжди кожного року дорожчає.
  • Так… напевно. Хоча це ще в нас нормально, а от у кого двокімнатна, трикімнатна… ой, от там за голову люди візьмуться…
  • Ага, їм точно не радісно від дощів цих і похолодання.
  • І ти уяви, от в кого, наприклад, маленькі дітки… це ж хана! Опалення так гріє, що… без обігрівачів не обійтися. А значить рахунки і за електроенергію виростають…
  • Ну що ж поробиш… викручуються люди, останні копійки віддають…

 

Альвіна зранку, взявши парасольку – побігла у торговий центр. Дарислава, як завжди, до дев’ятої добре виспалась… супу ще було вдосталь, могла більше часу присвятити читанню… а що робити? Телевізора не було – і не хотілося – вже й не пам’ятала, коли в останнє його дивилась. Хіба що від якого не будь мультфільму, ще з дитинства відомого, не відмовилась би… але завжди під рукою телефон, там все є… а телебачення – вже давно перетворилося на засіб маніпулювання – просто гидко їй було його дивитися… сидиш, дивишся – і ніби дозволила потихеньку виливати собі на голову лайно… легко усміхнулася, що все це в минулому. Була книга не дочитана… але разом з тим, часто так бувало, уявляла себе на місці можновладців, чиновників… І не тому, що хотіла як вони – шикувати… просто хотілося поставити себе на їх місце, і подумати, якби вона вчинила, щоб придумала… З голови не виходила вчорашня історія – брудне взуття… подумала про маленьких діток, які зростають не у заможних сім’ях, і вмикати обігрівачі – це розкіш для них… 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше