Епізод 7

Знову ранок. Якщо прислухатися, можна було почути, як сніжинки вдаряються у вікно… не так давно почалася, а вже другий день сніжило. Дарислава прокинулась від холоду, який злегка йшов від стіни… було чутно, як мама вже щось готувала – легкий, але такий приємний і такий рідний запах доносився аж із самого дитинства… Відколи приїхала знову додому – батьки раділи, особливо мама. Ніколи вона не хотіла, щоб її кровинка працювала у тій самій будівлі – не раз виникали спори… але любили її більше всього, і не перечили. А зараз – раділи, тому що склалося все само собою – добре, для них… 

Під подушкою – телефон. Знову пропущений – Ігор Олегович… Перший пакет документів – мав бути поданий ще до кінця осені… Все ж треба з ним поговорити, але навіщо – не зрозуміє, сто відсотків… Альвіна лишень просто повідомила – сам факт, а чому так... не говорила. І це напевно правильно. Витрачати час і нерви, щоб пояснювати те, чого людина в принципі не зможе зрозуміти – суцільна маячня… 

Альвіна, в цей час, поїхала з батьками до родичів, на тиждень, чи на два… бажання великого не мала… адже родичі – вже давно перетворилися у тих людей, які були раді тебе бачити, якщо ти маєш успіх, щось їм можеш підкинути – а щоб просто так, підтримати, щиро порозмовляти – де там… Мала повернутись у своє село, на днях… Ще не розмовляли, що ж далі робити… зараз не хотілось і думати ні про що – але можливо потім… це ж точно не останній конкурс, якщо хотіти – можна все… Проте чи варто це робити? Рідко траплялося, але в той момент – в кабінеті – відчули одне й те ж саме – суцільну відразу, бажання блювати й ніколи туди не повертатися. Так, це не через суть роботи – більше всього хотілось займатися такою діяльністю – мати можливості робити все якісно, вправно – адже самі спробували – цікаво, захопливо – але важко… Вся справа в людях. Проте вони повсюди. І якою не була б робота, якби вона не подобалась – розуміли, що просто не зможуть витримати таких персонажів, не зможуть відчувати себе там в гармонії… До кінця так і не вирішили – треба час деякий. Поїхали по домам – туди де спокійно, тихо… адже потрібно було зробити вибір – прийняти все як є, погодитись і чекати наступних конкурсів, чи все ж визнати, що професія і робота – не завжди мають те ж саме вираження у реальності, яке ти представляєш у свої думках, мріях… і все це через сторонні, але нажаль, – вирішальні фактори.

Сніжило уже четвертий день. Тато і на вихідних працював – відкидав сніг. Недовго поспілкувавшись із дідусем, який жив через дві хати – зайшов грітися і говорив з мамою. Дарислава вирішила зробити паузу – вже не першу книжку закінчувала читати… певним чином допомагало – забутися, поринути у яку не будь історію… проте червона кулька все частіше приходила на допомогу – і це ще більше нагнітало…

• Мамо! Що тут є перекусити? – вигукнула, зайшовши до кухні.
• Та поїж он борщику, гаряченький ще…
• Угу, буду, буду!
• Он батько говорив з дідом, ну той що на нашій вулиці живе, так він говорив, що подруга твоя, дитинства, уже скоро народжувати буде – чекають подарунок під ялинку… 
• А… ну круто, поздоровляю… вони тут живуть?
• Ну хотіли виїжджати, вже й квартирку були знайшли якусь, заплатили за місяць і через два тижні – назад приїхала. Ну а живуть у нього, у чоловіка її – я погано його знаю…
• Зрозуміло… а чому ж повернулись?
• Ну я з матір’ю її розмовляла… а що там у місті робити їм… вони то хотіли, бажання було – але його батьки настояли – все ж тут у його батька земелька є, сказали – ото краще тут сидіть та і все…
• А, ну да… все стандартно. Краще щось сіреньке, маленька – але гарантоване, чим мрії, бажання…
• Ой, ти все за ті мрії… досить. Он уже сама – намріялась, тепер не знаєш – куди й податися. Ото треба слухати – ми ж тобі не раз говорили – що там бардак, воно тобі потрібно – ну от і сама зрозуміла…
• Та хіба ж справа в тому… я й сама все це прекрасно розуміла… але хотілось і хочеться саме працювати… займатися діяльністю такою – от що головне…
• Ну не завжди воно як хочеться… і краще ото вже хапатися за що не будь, що підвертається і не відпускати… а мрії… їх багато.
• Угу… їх багато, і тому потрібно гнати їх, забувати про них… не знаю…
• От народить, уже одружені – повноцінна сім’я – що ще треба?! 
• Мам, та звідки ти знаєш – про що вона там думає… може ридає ночами… а що тепер уже вдієш – тут же земелька…
• Нічого, пройде час… і все буде. Ти ото б дивилась на таких… а то ви з Алькою все маєтесь – а час іде… а ви все обираєте…
• Ох, то вже розберемося… навіщо мені дивитись на когось… ну вирішили вони так – хай щастить.
• Та всі жили так споконвіку – багато чого хотілося всім, а брали те, що підверталося – і нічого, і життя так попроживали.
• Ага… ой, не хочу більше про це… я розумію, що легше всього – забити на все, що хочеться – і просто робити як всі – це ж все перевірено вже… а щось нове, якісь бажання…
• І я розумію, що хочеться тобі – але ти бачиш, що не завжди воно виходить… потрібно змиритися… і жити тихенько собі, як всі – сопіти і не брати на себе багато…
• Не цікаво так, мам… в чому сенс – під копірку все… набагато ж більше радості – коли по своєму все… і нехай не так все чудово з результатом, але хоча б процес радує… а саме він же йде поряд з нами все життя…

Розуміла маму – вона хотіла тільки найкращого… і всі ці розмови, вони ні до чого не приводили… і сто відсотків – мама теж розуміла – але довкола вона бачила всіх цих – із земельками… і складно було витримувати. Як би там не було – після таких розмов, які в останні тижні – почастішали – Дарислава все ж ловила себе на думці – а може й дійсно? Може вона до сих пір не може викинути з голови дитячі бажання, дитяче відношення до життя – коли ти хочеш тільки от те… щось конкретне і все.