3

Тепер

— Знову ховаєшся? — почула я і підскочила, бо голос різко пролунав з-за пальми, яка дуже вдало приховувала мене від зайвих очей і я не бачила нікого.

— В-вибачте, Євгене Федоровичу, — я зіскочила з підвіконня, на якому сиділа і невпевнено відповіла своєму директору.

— Алісо, я все розумію, у тебе є якісь свої інтереси чи що там таке, — він глянув і махнув рукою на блокнот, який я тримала в руці, — але я тебе взяв на роботу не байдики бити, а працювати. Дуже не хотілося б псувати відносини з твоїм батьком, — чоловік говорив не грізно, проте твердість голосу віддавала пульсацією в моїх скронях. Або це просто я занадто близько це все сприймаю.

— Я зрозуміла, виправлюсь, — натягнувши посмішку, відповіла. Директор схвально кивнув і пішов геть, а я закотила очі. Через те, що батько влаштував мене на цю роботу, я не можу постояти за себе так, як би мені цього хотілося. Доводиться мовчати і вдавати чемну дівчинку. Зовсім не так я уявляла собі своє життя на даному етапі, але сподіваюсь, що це просто тимчасово.

Десь два роки тому, переглядаючи журнал, я дуже захопилась тим, як же гарно одягнені всі ті жінки на фото. Як вишукано поводяться в дорогих сукнях моделі на подіумах. Десь в той час я зрозуміла, що мені це страшенно подобається і почала самостійно пробувати створювати щось схоже на папері. Перші мої модельки аж соромно згадувати, про них. Але зараз це вже зовсім інше. Я навіть відвілала декілька хужожніх курсів, щоб набратися майстерності. І кожного разу, коли на роботі випадала вільна хвилинка, я ховалась від усіх в кінці коридору на підвіконні, який дуже вдало ховав від чужих очей величезний вазон з пальмою. Але хтось мене мабуть таки там побачив і доповів директору, тому що вже другий раз він знаходить мене тут з першого разу. Ще раз глянувши на свої нариси, я сховала блокнота до сумки і вирішила піти по каву, щоб не заснути перед комп‘ютером наступні п‘ять годин. Звук моїх підборів глухо відбивався від плитки на підлозі і розносився по пустому коридорі. Я так погрузилась у якісь свої думки, що не помітила чиюсь спину перед собою і добряче стукнулась чолом об когось.

—Ой…— тихо буркнула.

— Я і не сумнівався, що це ти, — їдкий і знайомий чоловічий голос змусив мене підняти очі.

— Павло, — скривилась я, — теж дуже рада тебе бачити.

— А чому ти не працюєш? — чоловік запхав руки у кишені своїх штанів, що були занадто вузькими для нашого офісного дрес-коду, — чи тобі гроші виплачують за прогулянки.

— Вибач, та я не знала, що під час законної обідньої перерви повинна гарувати, поки інші відпочивають.

— Гарувати, — різко засміявся він, — та ти за ці три роки зробила менше, ніж…

— Ніж ти за день? — я примружила очі, — як мило. Бджілка-трудівниця.

— Без сарказму, — Павло різко посерйознішав, — ти знаєш, що одне моє слово і ти вилетиш звідси, ніхто й не знадає.

— І тобі гарного дня, — я посміхнулась, показавши зуби, і якнайшвидше пішла геть. Проте неприємний важкий погляд у свою спину я відчувала доти, доки не спустилась сходами вниз.

Як же я ненавиджу його. Павло — тупий пихатий егоїст, проте якимось дивом заступник директора. Всього лиш на два роки старший за мене, а зірку на лоба вчепив таку, ніби він сам збудував це місто. З першого мого дня тут Павло не пропускає можливості, щоб висказати свої їдкі коментарі в мій бік. Можна подумати, можливо я подобаюсь йому? Аж ніяк! Він взагалі одружений, тому його дружині я можу лише поспівчувати. Проте сьогодні все було проти мене, тому що кавовий апарат не працював, тому на своє робоче місце я повернулась в жахливому настрої. І як тільки я доторкнулась до клавіатури, у мене задзвонив телефон.

— Та щоб тебе…— я легенько стукнула кулаком об стіл і почала шукати це пілікаюче чудо техніки в сумці, — алло.

— Привіііт, — запищало в слухавці і я зрозуміла, що це Інна, бо піднімала не дивлячись екран.

— Привіт, насправді, ти не дуже вчасно.

— Я не заберу багато часу, — продовжувала радісно говорити подруга, — лише хочу запросити тебе сьогодні кудись повечеряти. Ми так давно не бачились.

— Краще б ще стільки не бачились, — прошепотіла я, — я подумаю, гаразд? Просто багато роботи, можливо щось доведеться взяти додому.

— Добре, тоді зателефонуй мені, коли звільнишся. Цілую, — солодким голосом сказала дівчина і завершила дзвінок.

Я притулила телефон до чола і важко видихнула. Мені абсолютно не хотілося з нею бачитися. Я і так ніколи не вважала нас подругами, хоч ми і багато часу проводили разом, а зараз тим більше. Бо та дівчина, з якою ми завжди сиділи на мостику в селі і та що тепер — це просто дві різні людини.

— Знову те саме! — голос Павла гострим лезом пройшовся по вухах.

— Ти що слідкуєш за мною? — я різко розвернулась до нього обличчям.

— Звичайно, а як інакше, — він розвів руками, — ти тут б‘єш байдики, займаєшся будь-чим, але не роботою, то що мені ще залишається?

— Це нездорова увага, — я схилила голову набік, — так і твоїй дружині можна пожалітися.

— Не хвилюйся, вона мене зрозуміє. Бо знає, що я хочу для нашої фірми лише найкращого.

— Мені навіть її шкода, — хмикнула я, — у ліжку ти напевно такий же…жалюгідний, — задоволено випалила. Павло єдиний тут, з ким я собі дозволяла так говорити. Бо ця взаємоненависть…додавала впевненості.

— Ще одне слово, — він ступив крок до мене, сціпивши зуби, — і ти будеш благати мене…

— Щоб ти пішов геть і більше ніколи не діставав, — перебила його я і демонстративно сіла на своє крісло і почала набирати текст на комп‘ютері. Не знаю, як йому це вдалося, але за секунду і духу Павла за моєю спиною вже не було. Коли робочий день підійшов до кінця, надворі вже було темно. Спустившись на паркінг, я сіла в своє авто і просто зависла на одній точці. День сьогодні виявився жахливим, а біль у скронях посилився. Тому вирівши, що відпочити і розслабитись мені таки не завадить, я зателефонувала до Інни. І ми домовились зустрітись у невеличкому ресторані, на щастя, недалеко від мого дому.