8

Я декілька секунд помовчала, бо згадувати цю ситуацію було не надто приємно. Говорити з ним теж не дуже хотілося, але все-таки він подзвонив сьогодні, може його це все теж мучило.

— Привіт. Я тебе слухаю.

— Це було…просто по-дурному. Я повівся як мала дитина, наче дурний підліток. Не знаю, що на мене найшло. Пробач, будь ласка.

— Так, було дуже неприємно, — коротко відповіла я, — навіть боляче, я б сказала.

— Вибач мене, тюльпанчику, — після цього слова моє серце пропустило удар. Марко вже дуже давно так не називав мене. Востаннє це було…мабуть і не згадаю.

— Ти ще таке пам‘ятаєш, — я легенько усміхнулась кутиками губ.

— Я багато чого пам‘ятаю, — він важко видихнув, — що можна зробити, щоб загладити провину?

— Просто так більше ніколи не роби. Не втікай. Бляха, я за ці роки скучила за тобою так сильно, а ти ніби чужий для мене. 

— Зрозумів, я…я все зрозумів. Виправлюсь. Давай сьогодні прогуляємось?

Від почутого мене аж смикнуло. Може його хтось змушує таке говорити? Що могло так швидко змінитись за ніч. Хоча в цей момент мене вже більше нічого не хвилювало.

— Добре, я згідна.

— Тоді домовились, даси знати, коли будеш вільна.

Хотілось запищати від щастя. Він вибачився одразу, сам, може навіть і та Міла справді нічого не означає і дійсно просто приїхала в гості.

— Алісо, зайди до мене, — Павло виглянув із свого кабінету і на диво спокійним голосом покликав мене. В легкій ейфорії я одразу ж підвелась і пішла до нашого директора.

— Слухаю.

— За декілька днів до нас мають приїхати партнери з Італії. Точно ще невідомо, коли саме, але у мене зараз є деякі сімейні обставини, через які в той день я можу або бути відсутній, або затриматись на зустріч. Хочу, щоб ти була абсолютна готова до всього. І в разі чого змогла вирулити будь-яку ситуацію.

— Що? Чому я? У тебе ж є свій заступник, — обурено сказала.

— Ну по-перше, повторююсь, не «у тебе», а «у вас», запам‘ятай вже це нарешті. А по-друге, у нього будуть свої завдання, не хвилюйся.

— А якщо мені теж не вийде? Хіба я не можу мати теж своїх справ і обставин?

— Ні. Я все сказав. Можеш бути вільна.

— Це ми ще побачимо, — я пробурмотіла собі під ніс і вийшла геть з кабінету. Цей вискочка собі надто багато дозволяє. Великий директор. Чому ж він більше ні до кого так не ставиться, тільки до мене. Чим я заслужила таке знущання. Для чого тато взагалі привів мене сюди, а не кудись у свою фірму.

Я гепнула на своє крісло і хотілося тупотітт ногами, наче мала дитина, від цієї всієї несправедливості. Але опанувавши себе, все-таки приступила до звичної роботи. Шукаючи дещо в інтернеті, мені в очі потрапила реклама цікавого сайту. Він був створений для художників, ілюстраторів, дизайнерів і так далі. Прогортавши декілька сторінок, я була в захопленні від того, якими бувають люди талановитими, бо бачила там неймовірні шедеври. Потім краєм ока я побачила свій альбом. Переглянувши свої роботи, я дуже вагалась…а чи можу я теж їх сюди завантажити. Подумавши десь дві години, я таки переконала себе, що нічим не гірша. Відсканувавши декілька найкращих, на мою думку, своїх ескізів, я створила на сайті свій профіль і завантажила свої роботи. Потім швиденько закрила сайт, бо злякалась реакцій, які могла отримати. За деякий час мене знов відволік телефонний дзвінок, але це була Інна.

— Алло.

— Привіт, Алісо, — голос дівчини був таким щасливим, яким я ще ніколи не чула його.

— Привіт, у тебе напевно щось важливе? Як ти світишся від щастя відчувається аж через телефон.

— О так! — вона скрикнула, — у мене такі новини, такі новини! — дівчина була надто емоційною, — ми можемо сьогодні зустрітись? Я тобі розповім не по телефону.

— Звичайно можемо, але я без машини.

— Тоді давай зустрінемось десь біля твого офісу.

Ми домовились і лише тоді я згадала, що сьогодні ми мали бути з Марком разом. Стало дуже незручно, але я подумала, що він не дуже розчарується, якщо наша зустріч перенесеться на годину. Виходячи з роботи, я йому подзвонила і він спокійно це сприйняв. Тому направилась до місця зустрічі з Інною.

— Приві-і-іт! — дівчина накинулась з обіймами, що мене відверто здивувало.

— Привіт, я теж рада тебе бачили, — я криво усміхнулась, бо не звикла до таких проявів люб‘язності від неї. Ми зайшли всередину невеликої кав‘ярні і одразу ж замовили собі десерти, бо я була страшенно голодна після робочого дня.

— Як твої справи? — з посмішкою спитала Інна.

— Все чудово, працюю. А ти як? Бо здається, що новина твоя має бути дуже хорошою.

— Це точно, та і я вже не можу чекати. Алісо, я вагітна! — дівчина плеснула в долоні.

— Справді? — я дійсно щиро здивувалася, — вітаю, — взяла Інну за руку, — ти будеш гарною мамою.

— Ми з моїм котиком такі щасливі, він так сильно хотів малюка.

— Він так любить дітей?

— Дуже любить. І хоче дати своїй дитині все найкраще. Бо його дитинство було дуже важким, без батька. Тому він дуже чекав на це чудо, як і я.

— Впевнена, у вас все буде добре. Щиро рада за вас.

— А як там Марко? Ти з ним спілкуєшся? Я чула він повернувся, так ще й не сам, а з нареченою.

Я ледь не вдавилася від такої заявочки. Тому поспішила це спростувати.

— Це не наречена, а якась там подруга. І приїхала ненадовго, скоро вже повернеться.

— О то ти її бачила? Красива?

— Не знаю, не мені судити, — я знизила плечима.

— Ох Марко-Марко, — Інна замріяно заговорила, — пам‘ятаю, як в дитинстві була таємно закохана в нього. Та напевно не тільки я, а ще й половина дівчат в селі. Але що, як він завжди був лише з тобою. Не розумію, в чому була причина, якщо ви навіть не зустрічались. Через тебе хтось можливо втратив своє щастя, — вона ніби-то жартувала, але я почала закипати від ревнощів і злості через її слова. Трохи втамувавши емоції, я вирішила прощатись.

— Вибач, Інно, але у мене зараз ще одна зустріч. Мушу бігти.

— О це нічого, я теж тоді поїду додому. Ця вагітність трохи відбивається на організмі, я страшенно втомлююсь.