Червоний тюльпан

17

— Як ти? — Олег зустрів мене ледь не у дверях, коли я вранці повернулась додому.

— Нормально, — сухо відповіла і засунула свою сумку з речима в шафку, навіть не розбираючи її. 

— Ти напружена. Щось сталося? — чоловік почав легенько масажувати мої плечі, що, направду, було дуже приємно і справді мені потрібно.

— Трохи дивне питання, тобі не здається? — буркнула я, — як я маю поводитись, коли таке сталося. 

— Пробач, — він поцілував мене у щоку, але я ніяк на це не відреагувала, — мені справді дуже шкода. Ми з твоїм дідусем, на жаль, не змогли навіть познайомитись.

— На щастя, — я виправила Олега, — сумніваюсь, що ти би йому сподобався. 

— Та що з тобою таке? Я розумію, у тебе горе, але ти така зла і роздратована.

— Пробач, — махнула рукою, — не звертай уваги. Я просто дуже втомилась. І хочу спати. Будь ласка, не турбуй мене, — я легенько посміхнулась і пішла в спальню. Але сон так і не йшов. Я постійно крутилась з одного боку на інший, лежала на спині і дивилась в стелю. В голові крутились всякі думки, які заважали хоч на мить подрімати. Перед очима був батько, який з байдужим обличчям розповідав про свої дурні справи і ні на секунду про них не шкодував. Я не могла повірити, що ця людина виховувала мене. Постійно вимагала ідеальності, послуху і відмінного навчання. Натомість він сам виявився жорстоким і хитрим лицеміром, якого не цікавить нічого, крім самого себе. Тепер потрібно це все у якийсь спосіб розказати мамі. Щоб вона знала, з якою людиною вона живе стількм років. Ось так в одну мить вся моя любов і повага до батька перетворилась на огиду і байдужість. І ще й через нього я зараз у такому жахливому становищі. Почулося, як двері в кімнату тихенько відчинилися.

— Я ж просила не заходити, — хриплим голосом сказала я.

— Вибач, я просто…хвилююся, мене турбує твій стан, — Олег зайшов до кімнати і сів поруч на ліжко.

— Мені здається, ти не лікар, щоб займатись такими питаннями, — хоч було доволі тепло, я накрилась ковдрою сильніше, просто щоб сховатись від цієї розмови і від Олега.

— Алісо, припини поводитись, ніби дитина, — він стягнув мою «хатку» наполовину, то ж довелось сісти на ліжку.

— У мене горе, померла рідна людина, для чого ти мене дратуєш? Невже я не можу побути у жалобі.

— Пройшло вже декілька днів. Хай би там що, але пора вертатись до життя. Я теж втрачав дідуся і бабусю, але треба йти далі. Не думаю, що він хотів, аби ти так страждала і побивалась. 

— Відколи це ти став такий добрий? — я примружила очі.

— Все, я здаюсь. Не хочу більше розмовляти з тобою, — Олег підняв обидві руки і встав, — я іду в офіс.

— У тебе ж відпустка? — поцікавилась я з надією, що він почне виправдовуватись, щоб зрозуміти, чи часом не знайшов він нарешті собі когось.

— Так, але зараз є можливість вирішити деякі справи, щоб потім вони не накопичились. Тому не сумуй, я не довго.

На щастя, обійшлось без довгих прощань і поцілунків. Олег швидко зібрався і пішов, а я щаслива залишилась сама. Хоча дуже б хотілось зараз самій бути у своїй квартирі, але сподіваюсь, що скоро так воно і буде. День був направду жахливий, мені не хотілось нічого робити, боліла голова. І ще турбувало питання, чому Іларія не телефонує і не розповідає нічого про нову роботу. В такому песимістичному стані я пробула до вечора, поки не згадала, що варто таки поскладати речі зі сумки.

— От ці чоловіки, навіть на день не можна залишити самих. Усюди повний безлад, — сказала я сама до себе, коли відкрила шафу і побачила, що там м‘яко кажучи був непорядок. Здавалося б, Олег, такий серйозний і суворий на вигляд, а футболки гарно складати не може. Я вхопила все однією рукою і скинула на підлогу, щоб навести порядок. Разом із одягом, щось впало з глухим стуком. Мене це зацікавило, то ж я почала швиденько перебирати речі, поки не знайшла те, чого останні два роки боялась, наче вогню. Темно-синя оксамитова коробочка. Серце почало битися частіше. У інших дівчат, можливо, це означало б приємне хвилювання, а у мене викликало дикий жах. Я відкрила коробочку і побачила там золоту каблучку. Посередині був великий камінь. Вона була простою, проте вишуканою водночас. З якоїсь дурної цікавості мені захотілось одягти її. Каблучка ідеально вмістилась на безіменному пальці і я навіть задивилась, як гарно це виглядає на моїй руці. Але різкий поворт ключа в замку змусив панічно все повернути на місце.

— Сонечко, я вдома, — почувся голос Олега з коридору і як на зло, каблучка не хотіла зніматися з пальця. Нарешті мені це вийшло і я повернула коробочку і весь одяг на полицю. Хаос став ще більшим, ніж був до цього.

— Що це? — я вирішила, що найкращий захист — це напад, тому пред‘явила претензії швидше, вказавши на скручений одяг, коли Олег зайшов до кімнати.

— Що ти робиш? — він легенько посміхнувся, проте швидко опинився поруч.

— Хотіла покласти свої речі у шафу, а тут мене зустрів безлад.

— Вибач, — він посміхнувся і швидко закрив дверцята, — я сам тут приберу, це буде моє покарання.

— Ну…добре, — сказала я, слідкуючи за його реакцією. Олег намагався бути байдужим, проте очі видавали хвилювання. Я лише посміхнулась. Дуже сподіваюсь, що це не те, що я думаю. Може це просто подарунок на день народження. Або ж для його мами, або ж для якоїсь іншої дівчини, що вирішило б майже усі мої проблеми. Потім мене відволік телефонний дзвінок і на щастя, це була Іларія.

— Як ти, Алісо? — турботливим голосом спитала жінка.

— Все добре. Насправді, чекала вашого дзвінка.

— Справді? О тоді це чудово. Бо ми вже можемо приступати до роботи, заради якої сюди повернулись.

— Що за робота? — з цікавістю запитала я.

— Усі деталі будуть завтра. Я надішлю тобі адресу, будь там о дев‘ятій ранку, добре?

— Буду обов‘язково, — я посміхнулась і ми завершили розмову. Страшенно хотілося вже почати працювати, щоб хоч трохи забутись і відволіктись. Тому якнайшвидше я лягла спати, щоб прокинутись уже завтра.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше