5

5 

-Я вдома 
-Чудово. Проходь, в мене сюрприз. 
-Який, мамо? 
-Я спекла кекси. 
-А що святкуємо? 
-День, коли ми разом доню. 
-Мамо, в нас ще є час, ти ж знаєш це. 
Олеся не хотіла думати про те, що чекає її дочку. Вона знала, що це таке для оточуючих, яка це відповідальність. 
Вона сама доглядала за своєю бабусею, хоч була ще дитиною. 
Коли Олесі було 12 років її батьки взяли до себе жити бабусю, мамину маму. 
Їй потрібно було нагадати про прийом їжі, про те, що потрібно в туалет, часто прикидатись кимось іншим, щоб лишній раз не тривожити хвору. Все це робила мама Олесі Оксана. 
Часто бабуся приймала Олесю за Оксану, коли хвороба її повертала у молоді роки. 
Олеся це сприймала геть по-дитячому, інколи з гумором, вона придумувала, що це театр, де вона і бабуся -талановиті актори. 
Але все не було так безхмарно, як уявляла дівчинка. 
Одного разу була велика метушня вдома. Це був глибокий ранок або взагалі ніч, дівчинка так і не зрозуміла. Прокинувшись, вона вийшла зі своєї кімнати і  побачила, як її мама сидить уся в сльозах. Батько постійно набирає когось по телефону. 
Олеся зрозуміла,  що щось сталось, але що? 
-Добрий вечір, це приймальне відділення центральної лікарні? 
Запитав батько у когось в телефоні своїм грубим голосом. 
-Жінка шістдесяти восьми років, Марія Зінкевич, вона вийшла з дому у піжамі декілька годин тому і не повернулась. У неї Альцгеймер. Ні? Не було? 
Поклавши слухавку, батько взяв записник і почав набирати наступний номер. 
Мати підскочила з крісла і почала панічно розводити руками і бубніти сама до себе:"Куди вона пішла?. Це не просто так. Вона щось задумала. Що зараз в її голові? Боже мій, там мороз на вулиці, а вона боса вийшла...що робити?!!! Мамо, де ж ти?" 
Знову присіла і розридалась Оксана. 
Олеся теж розплакалась, їй так стало шкода своєї мами, вона обняла її і хотіла заспокоїти. 
-Доню, іди лягай. Не потрібно тобі цього бачити. 
-Мамо, бабуся загубилась? 
-Так, Олесю, загубилась. 
-Мамо, вона хотіла сьогодні Івана Купала святкувати. 
Жінка жахнулась. Подивилась стривожено на Олесю. 
-Як? 
Вирячила на неї жінка сині великі очі, усі заплакані та розпухлі, витерла сльози і уважно слухала, що їй каже дочка. 
-На річку запускати вінок для кохоного. 
-Що? Ти чув, Андрію? Ти чув? Вона що, справді на річку пішла? 
Ще більше розплакалась Оксана. 
-Заспокійся!-сказав їй чоловік. Він був дуже серйозною людиною,  рідко посміхався,можливо, просто не було помітно через його пишні вуса. Завжди був урівноважений та стриманий. Погляд його був дуже пронизливим, густі брови і чорні очі робили його дуже строгим. 
-Олесю, іди в ліжко! Ти,Оксано, одягайся. 
Дівчинка миттю побігла під ковдру і нетерпляче чекала бабусю. 
Через декілька годин,як розвиднілось вже, прийшов батько додому і сказав їй одягатись. 
Олеся швидко зібралась, вона не знала, куди вони, але це було дуже важливо, бо вони спішили. 
Батько привіз дівчину у лікарню. 
-Підеш проведеш декілька хвилин з бабусею. Але не плач, не псуй їй настрій, це зараз важливо. 
Дівчина стиснула кулак, і зайшла в палату. 
За дверима дуже яскраво світило сонце, Олеся аж прижмурилась. 
Вона побачила свою бабусю і зрозуміла, чому тато казав не плакати. 
Жінка лежала на лікарняному ліжку, вкрита білосніжним покривалом, її очі були заплющеними,але вона бачила як рухається її грудна клітка, тому знала, що бабуся була жива. На половині обличчя були бинти, сам її вигляд був дуже кволим і блідим. 
Оксана стояла, дивлячись у вікно, і дівчинка чула, як та намагається приховати свої сльози. 
Вона присіла біля бабусі. Спочатку довго дивилась на неї.  Боялась поворухнутись, чи щось сказати. 
-Вона спить?-прошепотіла мала Олеся несміливо. 
-Так, доню, спить. 
-Коли проснеться? 
-Не знаю…я не знаю. 
Розплакалось Оксана вже вголос.Олеся пошкодувала,що запитала маму про це.  І продовжила дивитись на бабусю. 
Вона хотіла взяти її за руку, щоб вона знала, що не сама. 
Олеся привідкрила покривало... 
Її маленькі оченята наповнились сльозами, але вона не ворушилась і не видала ані пари з уст, бо знала, що мама ще більше роплачеться. 
Замість стареньких теплих рук, які звикла бачити маленька Олеся, були бинти, і по довжині самих рук она помітила що чогось бракує і аж зойкнула. Закрила свій рот обома руками і стримувала весь вир жалю та болю, що нахлинув на її маленьке серце. Дівчинка опанувала себе і знову хотіла якось допомогти своїй бабусі, яка за останній час стала її найкращим другом. 
Жінка була така бліда, аж синя. Олеся легенько доторкнулась до плеча бабусі, щоб та все таки відчула, що не сама.Через деякий час жінка розплющила очі.Спочатку дивилась на Олесю, потім посміхнулась. 
-Мамо, мамо , бабуся посміхається. 
Жінка підбігла до ліжка своєї матері, і хотіла її чимдуж обняти, але не знала з якої сторони їй доторкнутись, щоб не завдати мамі болю. 
-Мамо, ти мене чуєш?-схвильвано та з ноткою радості запитала Оксана. 
-Ти така красива,- пробурмотіла бабуся, вдивляючись в Олесю. 
-Мамо, як ти?-знову запитала у неї дочка, що не могла контролювати своїх емоцій. 
-Я люблю вас,-відповіла жінка. Це були останні слова Марії Степанівни Зінкевич. 
Оксана ще дуже довго плакала біля ліжка своєї матері, вона проводила рукою по її волоссі і постійно повторювала:"Мамо, мамо, вибач. Я мала краще піклуватись про тебе. Такого не мало статись." 
Гірко плакала,  цілуючи забинтоване обличчя своєї матері. Персонал лікарні не міг відтянути її від ліжка старенької, аж поки батько не взяв її на руки і не виніс на вулицю, щоб вона заспокоїлась. 
Дівчинка зрозуміла, що батько привів її попрощатись. Вже потім Олеся дізналась, що її бабуся дуже обморозила кінцівки, що їх прийшлось ампутувати, і через переохолодження та тривалу операцію серце старенької не витримало. 
Олеся дуже боялась дорослішати, боялась, що їй також прийдеться доглядати за своєю мамою, боялась, що вона не впорається, боялась, що не буде готова до такої відповідальності. Вона ще будучи маленькою зрозуміла усю швидкоплинність життя. 
Через декілька років її батьки, повертаючись з роботи, потрапили в аварію, і страх Олесі доглядати за мамою зник, бо ні  матері, ані батька у неї вже не було. 
Щоб та не потрапила в дитячий будинок, дівчину взяла до себе батькова сестра Анна. З того часу пройшло багато років, а дитячі страхи завжди нагадують про себе. 
Олеся дуже старалась максимально турбуватись про свою дочку, виховувати її самостійною та  чуйною. Історію про свою бабусю вона розказувала Катерині багато разів, і завжди було зрозуміло, що це була найбільша втрата у її житті. Бо вона з мамою не була дуже близькою, а після смерті бабусі мама і зовсім замкнулась у собі та майже ні з ким не розмовляла. Батько подумував вже, що в неї розпочались якісь психічні розлади, але Марія Зінкевич була дуже доброю людиною, і з її смертю у багатьох людей залишилась велика діра у серці. 
-Мамо, ти що знову  в минулому блукаєш? 
-Ти знаєш, доню, тепер вже точно моє минуле - моє ж і майбутнє. 
-Ми вже про це говорили. В нас є час, ти ще молода. Після останнього курсу шанси ще кращі. Лікар Бергоф казав, що в нас великі шанси потрапити в його дослідницьку групу, де ти зможеш, можливо, назавжди позбутись цього. 
-Доню, ти знаєш, що це малоймовірно, ще нікому не вдалось здихатись цього прокляття. Навіть якщо цей доктор щось і придумав, що хоче випробувати на бідних людях,  то не забувай, що він казав, скільки це коштує євро, щоб тільки пройти попереднє обстеження у Німеччині, щоб знати, чи я підійду в його групу. 
-Я знаю. В нас ще є час. Ще 14 місяців до кінця набору групи. Не забувай, що ти мене виховала так, щоб не здаватись, а іти до своєї мети. 
-Доню, ти найбільший подарунок у моєму житті, я тебе не заслуговую, і знаю, що я тобі є тягарем. 
Дівчина підійшла до жінки, обняла. 
- Не засмучуй мене. Що ж я одна, без тебе, буду у цьому великому світі робити ? Хто мені напече святкові кекси?