2

Той рік видався надзвичайно складним для нас всіх. Особливо, перша його частина. З приходом весни стало якось легше.

Принаймні, мені. Заспокоївшись, я став знову добре вчитися. Так добре, що навіть закінчив дев'ятий клас на "відмінно".

Зараз, пригадуючи той важкий час, думаю про те, яку долю в моїх шкільних успіхах мала жіноча солідарність моїх вчителів. Вони жаліли мою матір, бо багато з них розуміли її, маючи свої, не завжди повні сім’ї.

Мати закінчила свої курси удосконалення вчителів, пройшла атестацію на вищу категорію.

Того літа померла директор нашої школи. Ця подія неприємно вразила все наше селище. Це була людина, що присвятила цій школі більш ніж п'ятьдесят років свого життя, двадцять з яких – на посаді директора. Майже всі мешканці були її учнями. Таке дивне почуття – пішла з життя жінка, що колись знала тебе маленьким, та щей дурнішим за твою власну дитину.

Новим директором школи призначили колишнього завуча, а моя мама стала заступником з навчально-виховної категорії та вчителем вищої категорії. Класного керівництва в неї не було, але й без того справ вистачало.

Все це для мене здавалося дуже дивним. Як багато з сучасних підлітків, я вважав вчителів слабаками та “відстойними”. А тут раптом мати стає заступником директора школи…

Спочатку як думав, що мені дуже підфартило. Мати завуч школи… найвищі бали мені гарантовано… «Ща біжу і падаю», як каже моя сестричка. За мене взялися вчителі ще сильніше. Розслабону ніякого не було. Хоча це було й не так страшно, як спочатку здалося.

Тільки нещодавно я дізнався, що мати наказала підлеглим вчителям не жаліти мене. Зараз я вже можу зрозуміти причину цього. Мама та директор були недавно на таких посадах в школі. Були постійні перевірки, могли звинуватити їх не тільки в «кумовстві», але й вчителів в підлабузництві.

Добре, що тоді я цього не знав. Це могло ускладнити відносини в нашій родині, що ледь почали налаштовуватися.

Проте я не мав ніяких проблем з однолітками. Навіть найвідбитіші на голову «гопники», яких так називають не тільки в Харкові, але й по всій області, вирішили мене не зачіпати. А дівчата раптово знайшли мене напрочуд привабливим. Але від жвавого особистого життя мене врятували знову ж вчителі з їхніми новими умовами для мене.

Сестра Оленка ніколи не знала проблем з навчанням. В неї був рідкісний дар бути відмінницею без зайвих зусиль. Та ще й весела вдача, завдяки якій мала в друзях більшість дитячого населення селища. Також виступала в дівчачому гурті сучасних танців. З ними часто бувала на різних конкурсах та фестивалях.

Та більш за все любила палким коханням безпритульних тварин, не тільки годувала їх своїми шкільними сніданками, але й намагалася тягнути їх додому. Тоді ще батько жив с нами, й він домовився з нею, що на нашому подвір'ї буде тільки тимчасовий притулок для її улюбленців. Й вона почала їх пристроювати через інтернет безкоштовно. Тільки щоб самі приїхали та забрали.

Я їй допомагав в пристрої тваринок. Спочатку з'ясовував, чи добрий кандидат на роль нового господаря. Це була вимушена міра, після того як декілька разів знаходили колишніх наших «квартирантів», безжально викинутими на смітник.

Саме тоді я зацікавився вперше світом IT технологій. Спочатку мене привабило те, що айтішникі добре заробляють. Й на работу часто беруть навіть студентів перших курсів з тим, щоб вони набиралися досвіду та звикали одразу ж до шаленого ритму життя цієї сфери. Це був шанс якнайшвидше здобути незалежність від матері та й жити своїм власним розсудом.

В Харкові було декілька приватних курсів, що давали основи вмінь («скіли», як в нас кажуть). Вони були недешеві, та й треба було на них їздити до міста, декілька разів на тиждень, ще й після уроків.

Мати погодилася оплатити ці курси, але запропонувала альтернативу. Інформацію, яку я мав отримати на курсах, безкоштовно можна було самостійно знайти в інтернеті. До того ж, як з’ясувалося, на там давали тільки найпростіші відомості. Тим, хто хотів знати більше, треба було далі вчитися на курсах й гроші платити. Так лоханувся один мій однокласник.

Я самотужки нарив набагато більше корисної інформації, сидячи дома в капцях. Тоді ж я прочитав одне висловлювання: найкращого успіху добивається той, хто заробляє на своєму хобі. Той, кому цікава його работа, а не лише зароблені на ній гроші. Саме за таким принципом й живу відтоді.

На кошти, що не витратили на курси, мати дозволила мені обрати собі новій смартфон. Бабуся, яка завжди була за економію сімейного бюджету, на диво, підтримала купівлю нового гаджета.

Бабуся завжди була нашим надійним тилом. Завжди до неї можна було забігти та скуштувати смачних млинців зі сметаною, або зіграти партію чи дві в шахи.

Я допомагав їй по господарству. В селі завжди потрібні чоловічі руки. Дякуючи покійному дідусеві, я все це вмів, на відміну від мого «міського» батька. В себе вдома я спочатку не хотів це робити, поки не почув розмову двох занадто балакучих сусідок:

- Он бачиш, в Світлани сарай дирявий. Як стала завучем, то й в себе на подвір’ї нічого не бачить.

- Так це ж чоловічих рук справа.

- Ну так хай найме когось, якщо чоловіка не втримала. 

Мене це тоді дуже обурило. Як так немає чоловічих рук, а я нащо?!

Наступного дня я сам все полагодив на подвір’ї. Мати подякувала, але стримано. Може ще була сильно обурена на мене, чи просто, як завжди стримана в емоціях. Хоча те, що вона того ж вечера запекла в духовці мою улюблену буженину, казало саме за себе. Такого не було вже півроку.

Так й закінчився десятий клас. Попереду був одинадйятий та зустріч з Нею...