10

З приводу моїх постійних замислювань на теми, далеких від потрібної, мав я зараз нехилий «мозковий штурм» на робочому місці. Настільки невідкладний, що каву я пив прямо за робочим столом. Звісно, це заборонено, але тільки для «джунів»). Я був весь в хоча весь й в улюбленій, але складній роботі. Та ще й безпосередній керівник підгоняє, як тільки можна.
 
Недивно, що я не почув, як мене декілька разів позвали на ім’я. А потім ще нахабно вторглись в мої шедевральні думки. Я навіть кавою облився злегка від такого добрячого, зовсім не дитячого стусана в плече.
 
Ну, звичайно, це могла бути тільки вона! Моя нова знайома – Оленка, студентка. Так, та сама дівчина, що запросила мене до кіно!

Я не міг одразу ж врубитися, та щей після такого втручання, тому спочатку тільки блимав на неї очима, як переляканий пугач. А Оленка зовсім не втратила своєї нахабності. Вона сіла напроти мене з власною кавою в руках, та ледь втримувалась від сміху.

Нарешті оклемавшись, я буркнув незадоволено:
 
- Привіт. Що знову прийшла мене до кіно запросити? Квіти не придбала для мене?

 - Ага. Вирішила витягнути тебе кудись...  А чому мені не можна, а якомусь хлопцеві можна? От як би тебе хлопець запросив до кіно, тобі б сподобалося?
 
= Ні, - швидко відповів я.
 
- Так чого ти ж бухтиш? Я ж не хлопець ... На який фільм підемо?

Я, трохи ошалів від такого натиску. Та й колеги вже почали зацікавлено прислухатися. А як же ж, такий привід для місцевих пліток. 

Якщо ви вважаєте, що майже повністю чоловічий колектив не вміє пліткувати, то ви будете розчаровані. Це ж - найулюбленіша розвага в кімнатах відпочинку в вільний від роботи та їжі час.

Але Оленка вирішила все ж таки додавити мене:
 
- Ну, що коли підемо і на який фільм?

- Та чого ж ти така нахабна? Хто ж тебе так розсердив сьогодні?

Заправивши пасма волосся за вуха таким милим і знайомим жестом, вона поглянула на мене зеленими, майже котячими очима.

- Ну, а чого ти таки сердитий? Голодний, я впевнена, ти голодний. Пішли в їдальню! Там сьогодні такий смачний яблучний пиріг приготували. Хоча я смачніше готую. По ходу й з’ясуємо, які фільми ми обидва любимо. Маю надію, ти не любиш жіночі гламурні мелодрами? Всі ці рожеві сльози навпіл з соплями. Ой, я апетит ще не зіпсувала тобі?

- Апетит ше при мені, але вуха вже заклало трохи, - ледь встиг я вставити декілька слів. – Не треба мене так атакувати. Не повіриш, я й сам вмію до  чарівної панянки залицятися.
 
- Дякую за чарівну панянку, - зелені очі зігрили мене, як маленькі сонечки. 
В суботу давай підемо в кіно. О вісімнадцятій підійде? Раніше я не зможу, бо терміново потрібно завершити проект в суботу. Якщо до того, часу тебе нікто в ковдру не замотає, та не вмикне, підходь в офіс о пів на шосту вечора. Фільм тоді й оберемо. Добре?

- Добре. Ти правий, чоловік має бути мужнім, а жінка – жіночою. Так моя мати завжди каже, - замислилася трохи Олена.

- Я заздалегідь згоден з твоєю матір’ю.

- Не сумнівалася, - чомусь похмуро відповіла дівчина.

Я не знайшов кращого виходу з цієї ситуації, як поцілувати її зашарівшуюся щічку, та повести до їдальні, де пахло яблучним пірогом.
 
... І знову я нібито потрапив до якогось сну, де все вже було раніше, але не можу пригадати після прокинення. Так на мене подіяв ароматний десерт. 

Оленка знову, як в казці, перетворилася з юної амбіційної особи, що намагалась бути схожою на «стерво», на дівчину, дуже схожу на жінку моєї мрії.

Перерва минула непомітно. Я мусив повертатися на робоче місце. Знову поцілувавши рожеву щічку з ароматом яблучного пірога (а це – дуже було приємно), я пішов до себе. Помахав мені рукою, Оленка побігла на вихід. Вона знову кудись поспішала.

З роботи сьогодні я знову вийшов пізно. Так склалося, що в нашій сфері до авралів робочих відносяться не так, як в інших. Головне, щоб ти вчасно та якісно виконував свої проекти. Можеш раніше піти до дому, якщо не буде в цей день ніяких зборів команди. Не встигаєш, залишайся, або виходь у вихідний день. Є кімнати відпочинку, їдальня, невеличкі бари на кожному поверсі. Навіть якщо термінова довготривала відео конференція компанії з закордонними замовниками, то нас тут і нагодувати можуть коштом фірми. Запитаєте, чому в інших сферах не вміють так  піклуватися про спеціалістів? Може, тому що айтішники, це майже завжди штучний товар. Не сподобалося в одному місці, швидко побіг до іншого. 

От знову в своїх думках ширяю наче «юний орел»... 

А весна нарешті пригадала, що ми її тут чекаємо. Тонка крига не затягувала вже калюжки. Небо було ясне, хоча й сузір’я побачити було важко. Та я вже звик до цього в мегаполісі. Не так, як в рідному селищі... Піду швидше додому, мене там чекають тепла картата ковдра,  «майже шотландська» та спогади про те, що було іншою весною.