11

Травень вже майже добіг кінця. Одинадцятий клас нарешті закінчився.

Було традиційне для багатьох шкіл свято останнього дзвоника. Мені, як відміннику, та не найстрашнішому хлопцеві, довірили почесну місію: нести першокласницю на плечах, та глохнути від дзвоника  її руках. 

А потім було гульбище з лентами випускників на плечах, та рибальськими дзвониками біля серця. Так, саме з рибальськими,  бо їх придбали батьки завчасно саме в магазині “Все для рибалки”. 

Чомусь це вже теж давно стало традицією. Й не тільки це, а й неофіційна, досить розгульна частина. Часто ці веселощі проходять в нашому парку в центрі селища, але ми захотіли всі разом поїхати до Харкова. Побувати в Центральному міському парку, де нещодавно закінчили реконструкцію.

Батьки спромоглися все ж таки якимось чином взяти під контроль цей “безпредєл”. Замовили, й завчасно оплатили частування в одному з кафе парку. На мою думку, це було одне з наймудріших рішень! “Дітки” були нагодовані після того, як вдосталь накаталися на аттракціонах.
 І навіть замовили кожному алкогольні коктейлі, щоб не було прикро “діткам”. Завдяки такій нечуваний передбачуванності сильно п’яних було мало. Більшості вистачило коктейлів.
 
Ще був невеликий автобус, водієм якого був батько одного з випускників. Наскільки це було добре, ми оцінили як треба, вже сидячі на м’яких сидіннях, а не стоячі в тісних та задушливих маршрутках.

Чомусь до нашого селища нормально можна доїхати маршруткою тільки вдень, або на вихідних. Вранці, коли люди їдуть на роботу до міста, чи ввечері, коли повертаються обратно додому, треба відстояти величезні черги, щоб потрапити до мікроавтобуса чи автобуса. Залізнична станція в нас теж є, але вона знаходиться на іншому кінці селища.

Ви ж помітили, так, що класний керівник була відсутня під час нашого крутого “гульбища”? Та ще це вона була ініціатором проведення неофіційної частини в місті. Може, не хотіла, щоб наші веселощі, бачили мешканці селища. Чи не хотіла бути з нами поруч в неформальній обстановці, аби не провокувати подальший розвиток пліток про її взаємини з неповнолітніми?

Так чи інакше, але Зая була присутня тільки на офіційному святкуванні останнього дзвоника. Решту цього дня вона провела вдома з котом Мурчиком. Оленка, її дочка весело провела час з друзями, першою з яких була моя власна сестра.
 
Далі були важка та досить нервова здача ЗНО. Нарешті, все було позаду. Всі випускники нашої школи з тим, чи іншим результатом склали іспити. Я був задоволений своїми досягненнями та вдячний, хоча й з запізненням своїм вчителям. Вони не тільки добре навчили своєму предмету, але й знали, як обійти чесним шляхом всі підводні камені ЗНО.

Підійшов до матері, та обійняв її мовчки. Вона була дуже розчулена. Нарешті, розтанув лід між нами, залишений розлученням батьків. Щоб не виказувати свою слабкість, мати спробувала пошуткувати, про коняку, що привітали з завершенням польових робіт. Потім стала пояснювати: вона мала на увазі себе та інших вчителів. Зробив вигляд, що мені смішно, щоб не засмучувати її.

… Я знову поринув у свої мрії. Весь в тому травні. Проект здати я встигаю, ще трішки треба доробити. Піду, пройдуся по невеликому парку, що розташований неподалік від моєї роботи. Може, я не знав про нього через те, що я не місцевий? Хоча ні, про нього знали не всі мої знайомі “автентичні” харків’яни. Тільки ті, хто живе поруч. Даремно. Звичайно, там немає гучних атракціонів, спортивних майданчиків, кафе та всього іншого, притаманного центральному паркові.
 
Це - маленький та затишний куточок майже лісу неподалік від центру міста. Після шуму та пилу з піском проспекту мене вразили, тиша та чисте свіже повітря. Для мене, що проміняв життя в передмісті з його темпом та відсутністю забруднення на мегаполіс, дуже важко було змиритися з неможливістю дихати, як треба. З темпом я впорався, ще коли вчився в універі та працював одночасно. Як це зараз Оленка робить…

Ну, звичайно, тільки пригадав про неї, вона й намалювалася. Попереду я побачив невелику студентську компанію, що весело шла до виходу з парку. Олена, весело про щось говорячи з друзями, несла в руках гаряче–рожеві ролики. Мабуть, хотіла вже почати сезон, але ще вогкі доріжки не підходили для цього. Я, вирішив не зустрічатися ними, проте в останній момент зрозумів даремність цього. Вона вже помітила мене, й, підстрибуючи на ходу, підбігла до мене. Не встиг я рота розкрити, як вона вже кинулася мені на шию, та, голосно сміючись, поцілувала:

- Привіт.  Ти вирішив втекти від мене? Політичний притулок в весняних пташок шукаєш?
- Привіт. Від тебе не втечеш.
- Якось ти не дуже оптимістично це кажеш. А ми з друзями вирішили піти на етюди сюди.
 Тільки зараз я помітив в неї етюдник через плече, замість звичного ноутбуку.
- Знайомтеся, це – Василь. Ми разом працюємо.

Мені не зовсім сподобалось, як вона представила мене своїм одноліткам. Й саму її поведінку ні як не можна було назвати  якоюсь інтимною. Так саме вона могла себе вести з майже будь яким з нашої фірми. Навіть беручи до уваги її товарискість та жвавість. Звичайно ж, її хлопцем мені ще зарано себе вважати. Тільки зараз я зрозумів, як мені цього бракувало.
 
Щось промайнуло в її зелених очах. На мить мені здалося, що вона про все здагадалася. Знову цьомкнувши мене, вона пішла до виходу з парку.

- Не забув про нашу суботню зустріч? - хитро всміхнулася вона, повертаючись до мене. 
- Так, як бачиш з втечею не вийшло, - так само весело відповів я. 
- Ну, тоді до зустрічі.

Надіславши мені гламурний повітряний цілунок, вона поспішила за своїми друзями. 
Без неї стало одразу ж пусто. Тільки пташки, голосно заспівали, радіючи відсутності конкурентки. Про дівчину нагадував тільки легкий весняний аромат парфумів. Дуже ніжний квітковий, чомусь дуже знайомий.